Глава XXXIII. Напередодні свята.

У палаці панувала дивна тиша.

Усе, що мало бути зроблено, — вже зробили. Одяг підготовлений. Корона очищена за стародавнім обрядом. Священики читали молитви ще зранку. Радники розійшлися, залишивши за собою лише запах воску й пергаменту.

Завтра — коронація.

Завтра я стану королевою.

Я стояла біля вікна у своїх покоях і дивилась, як на внутрішньому дворі гаснуть смолоскипи. Камінь повільно холонув після дня, а разом із ним — і я. Усередині було занадто багато думок, щоб відчути радість.

Корона… Але без нього.

Я вже хотіла зачинити вікно, коли почула кроки. Знайомі. Надто добре знайомі, щоб помилитися.

— Ліано.

Я обернулась різко.

Каел стояв у тіні, без обладунків, без звичної строгості. Просто він. Такий, яким я пам’ятала його в ті дні, коли ще могла сміятися без страху.

— Ти не мав тут бути, — тихо сказала я.

— Знаю, — відповів він. — Але завтра ти станеш королевою. І якщо я не скажу це сьогодні — не скажу ніколи.

Моє серце стиснулося.

— Запізно, Каеле, — прошепотіла я. — Усе вже вирішено.

Він зробив крок ближче.

— Ні. Вирішене — не завжди істинне.

Я відвернулась, бо боялася… боялася, що якщо подивлюся на нього ще раз, не зможу бути сильною.

— Ти пам’ятаєш ту принцесу? — раптом сказала я. — Ту, з Карлонду.
Ти тоді навіть не подивився на мене.

Він затамував подих.

— Вона підвернула ногу, — повільно промовив він. — І… зробила це навмисно.
Вона спеціально взяла мене під руку. Перед тобою.

Я різко повернулась.

— Ти хочеш сказати…

— Я відштовхнув її одразу, щойно вона це зробила, — перебив він.  І з того дня між нами з’явилась тиша. Тиша, яка боліла сильніше за будь-який крик.— Але ти вже пішла.

— Я думала, тобі байдуже, — прошепотіла я. — Я думала, що ти обрав… інше.

Він підійшов зовсім близько.

— Я обрав тебе ще тоді, коли ти вперше взяла меч у руки, — тихо сказав Каел. — І з кожним днем обирав знову. Навіть коли не мав права.

Я більше не могла стриматись.

— Я кохаю тебе, — вирвалося з мене. — І це найстрашніше з усього, що сталося перед короною.

Він підняв моє обличчя, обережно, ніби я могла зникнути.

— А я кохаю тебе, Ліано. Не як принцесу. Не як майбутню королеву.
Як жінку, яка стала моїм домом.

Світ навколо зник. Не було корони. Не було ради. Не було завтрашнього дня.

Були лише його руки, його подих і поцілунок — глибокий, справжній, заборонений. Такий, у якому було все: страх, надія, любов і прощання водночас.

Завтра я стану королевою.
А сьогодні — я була коханою.

І це був мій справжній тріумф.