Глава XXXII. Рада корони

Я знала, що цей день настане.

У нашому роді не було “рано” чи “пізно” — було лише вчасно для королівства. І сьогоднішній ранок пахнув не кавою чи свіжим повітрям, а холодним каменем, пергаментом і неминучими рішеннями.

Велика рада зібралася ще до сходу сонця.

Довгий стіл із темного дуба, свічки у срібних канделябрах, герби родів на стінах. Радники сиділи мовчазно, з рівними спинами, наче кожен з них уже знав, про що піде мова — і просто чекав, коли це буде сказано вголос.

Батько сидів на чолі столу.

Король не виглядав суворим — він виглядав втомленим. Це була та втома, яку не знімає сон. Вона приходить разом із відповідальністю за цілу країну.

— Час перейти до головного питання, — промовив головний радник, повільно розгортаючи сувій. — Питання шлюбного союзу Її Високості.

Слова впали важко. Не гучно — але так, що від них неможливо було ухилитись.

Я не опустила погляд. Принцеси не мають такої розкоші.

— Королівство не може дозволити собі невизначеність, — продовжив він. — Союз має бути закріплений. Не символічно. А юридично і публічно.

Шлюб. Не як почуття. Як договір.

На стіл лягли пергаменти. У них були прописані умови: землі, військова підтримка, спадкоємці, права майбутнього подружжя. Навіть — у якій залі має відбутися оголошення заручин.

Я читала уважно. Надто уважно. Бо це було не про мене — це було про державу, якою я колись мала правити.

— Заручини мають бути оголошені відкрито, — додав інший радник. — Перед дворами союзних королівств. Після цього — підготовка до шлюбного обряду.

— І лише після шлюбу, — спокійно сказав батько, — можна буде говорити про коронацію.

Я повільно вдихнула.

Отже, все розкладено по кроках. Наче партія в шахи.

— Коли? — спитала я.

У залі на мить запанувала тиша.

— Протягом найближчих місяців, — відповів радник. — Зволікати більше не можна.

Я кивнула. Рівно. Спокійно. Так, як мене вчили з дитинства.

— Тоді прошу підготувати раду до оголошення заручин, — сказала я. — І повідомити всі зацікавлені сторони.

Жоден голос не заперечив.

Коли рада завершилась, я підвелася першою.

Моє серце билося швидко, але обличчя залишалося непроникним. Принцеси не плачуть у залі корони. Вони роблять це на самоті — або не роблять зовсім.

Я вже знала:
це не кінець.

Це лише початок гри, де любов — найнебезпечніша слабкість.