Глава XXXI. Те, що змінилось

Я повернувся в королівство під вечір.

Все виглядало так само: мури, прапори, внутрішній двір, варта на своїх місцях. Навіть повітря мало знайомий запах каменю й металу. Але це було лише на перший погляд.

Бо вже за кілька годин я зрозумів — щось не так.

Про це не говорили вголос. Мені не доповідали. Ніхто не вважав за потрібне попередити. Я дізнавався про зміни з дрібниць: із поглядів, із пауз у розмовах, із того, як швидко замовкали, коли я з’являвся.

Із того, що ім’я Ліани звучало інакше.

Вона більше не була темою для занепокоєння. Вона стала… фігурою.

Я побачив її не одразу.

Спершу — принца.

Він був поруч із нею майже постійно. У коридорах, у залах, на нарадах. Занадто близько. Занадто звично. Не так, як це роблять із принцесами з поваги. А так, як поводяться з тими, з ким налагодили зв’язок.

Я ловив себе на тому, що стежу за ними краєм ока. За тим, як вона слухає його — уважно, без тієї напруги, яку я пам’ятав. За тим, як усміхається — стримано, але щиро. За тим, як він нахиляється до неї, щось пояснюючи, і вона не відступає.

Мені це не подобалось. Але я не мав права.

Увечері я повернувся туди, де все було зрозумілим — на полігон.

Лицарі вишикувались швидко. Вони слухали, реагували, працювали чітко. Все було, як завжди. Мечі, удари, команди. Я рухався між ними, виправляв позиції, зупиняв, змушував повторювати.

І все ж моя увага знову і знову відволікалась.

Бо на іншому кінці полігону вона тренувалась сама.

Без варти. Без наставника. Без сторонніх.

Ліана тримала меч впевнено. Не так, як раніше — не обережно, не вагаючись. Її рухи стали чіткішими. Вона не поспішала, але й не зволікала. Кожен удар мав сенс. Кожен крок — баланс.

Я завмер на мить, сам не помітивши цього. Вона стала сильнішою. Не різкою. Не показною. А справжньою.

— Тримай лінію! — різко кинув я лицарю переді мною, але погляд мимоволі знову повернувся до неї.

Ліана відпрацювала серію ударів і зупинилась. Витирала піт із чола тильною стороною долоні. Дихала рівно. Спокійно. Так дихають ті, хто контролює себе.

Я відчув дивне стискання в грудях. Я мав бути поруч, коли це відбувалось.  Я мав тренувати її. Я мав бачити шлях, а не лише результат.

Але мене не було.

І тепер поруч із нею був інший.

Я продовжував тренування, але думки плутались. Вона більше не дивилась у мій бік — і це било сильніше, ніж будь-який погляд. Раніше я відчував її присутність навіть спиною. А тепер… вона була у власному ритмі.

Самостійна.

Бо я зрозумів одну просту річ, яку раніше відганяв від себе:
Ліана не чекала. Вона діяла.

Я дивився, як вона завершує тренування, як прибирає меч, як спокійно йде з полігону — не озираючись. І вперше за довгий час я відчув не контроль. А страх.

Страх того, що поки я захищав усіх, вона навчилась жити без мене.

І якщо колись справді доведеться обирати —
цього разу вона може зробити свій вибір першою.