Глава XXVIII. Неочікувана зустріч.

Мене відправили без вибору.

Батько сказав це рівно, офіційно, ніби йшлося про звичайний візит, а не про вигнання на відстань. Інше королівство. Переговори. Політична необхідність. Його голос був спокійний, але я знала — рішення вже ухвалене.

Я не сперечалася.

Мабуть, це було найгірше.

Збори зайняли менше часу, ніж зазвичай. Я не брала нічого зайвого — лише те, що мусила. Кожен рух був механічний, відточений. Я не дозволяла собі зупинятися, бо знала: варто тільки завмерти — і думки наздоженуть.

Дорога тривала довго. Краєвиди змінювалися, але я майже не дивилася у вікно. У голові знову й знову спливали слова, сказані ним під час тренування.

«Я захищатиму не лише тебе. Я захищатиму всіх. Але якщо колись доведеться обирати…»

Він не договорив.
 

***

Зала в іншому королівстві була величною, холодною, надто світлою. Камінь, мармур, високі вікна. Королева сиділа прямо, з бездоганною поставою й уважним поглядом. Головний радник — сивий, проникливий, надто спостережливий. Наша розмова була теплою.

Я говорила впевнено. Про торгівлю. Про кордони. Про безпеку шляхів. Мій голос не тремтів. Я чітко формулювала думки, відповідала на запитання, вела переговори так, як мене вчили. Я бачила, як радник кілька разів кивнув — схвально. Королева уважно слухала, не перебивала.

І саме в цей момент відчинилися двері. Я не одразу подивилася туди. Продовжила фразу, поставила крапку, зробила вдих. А потім підняла очі.

Каел.

Без обладунків. Без меча. У темному вбранні, простому, майже буденному. Він ішов упевнено, спокійно, ніби це місце було йому знайоме. Ніби він жив тут. Ніби це був його звичайний день. Та з кимось сміявся.

Його рука — під рукою принцеси цього королівства.

Вона усміхалася. Легко, природно. Її пальці лежали на його рукаві. Я відчула, як щось всередині мене зупинилося. Не розбилося. Не вибухнуло.Просто… замовкло.

Я не відвела погляду одразу. Дала собі рівно мить — щоб запам’ятати. Який він має щасливий вигляд поряд з нею.

Потім знову подивилася на радника й продовжила переговори. Мій голос звучав рівно. Навіть надто. Я відповідала, пояснювала, аргументувала. Усміхалася там, де треба. Кивала. Робила вигляд, що нічого не сталося.

Але я бачила. Бачила, як він зупинився на мить. Як його погляд знайшов мій. Як щось промайнуло в його очах. Я не дала йому жодного знаку.

Ні запитання.
Ні болю.
Ні очікування.

Я відвела погляд першою.

***

Дорогою додому було тихо.

Колеса карети відбивали ритм, і кожен удар віддавався десь глибоко всередині. Я нарешті дозволила собі дивитися у вікно, але не бачила нічого — лише відображення власного обличчя.

Спокійного. Зібраного. Чужого.

Отже, ось як це виглядає, — подумала я.
Коли тебе більше не обирають.

Я не плакала. Не сердилася. Просто складала факти, як фігури на шахівниці.

Він сказав, що захищатиме всіх.
Він не сказав, що обере мене. Ось кого він вибрав. Софі…

І, можливо, це була моя помилка — думати, що між цими речами є різниця.

Коли карета перетнула кордон, я відчула полегшення. І водночас — порожнечу. Наче залишила щось там. Не його.

Себе. Ту, яка ще чекала.

Я випрямилася, вдихнула глибше й подумала лише одне:

Якщо це гра — я більше не фігура.
Наступний хід буде моїм.