Глава XXVII. Ніхто не скаже правду

Після тієї розмови світ не розвалився.

У палаці все тривало, ніби нічого не сталося: слуги ходили коридорами, радники сперечалися в залах, батько приймав послів. Сонце сходило і заходило, наче між мною і Каелом не пролягла прірва.

Але вона була.

Я відчула її вже наступного ранку. Каела не було на полігоні.

Спочатку я подумала, що він затримався. Потім — що навмисне запізнюється. Я тренувалася сама: стріляла, била по груші, знову і знову прокручувала в голові наші слова. Деякі з них хотілося вирвати з пам’яті. Деякі — повернути назад.

Він так і не прийшов.

— Лицар Велорн? — перепитала я у вартового, намагаючись звучати байдужо.

 — Його викликали ще зранку, Ваша Високосте.

— Куди?

Він вагався.

— Нам не повідомляють.

Це було перше, що мене справді налякало. 

Упродовж дня я ловила себе на тому, що шукаю його погляд. У залі ради — порожнє місце біля стіни. У коридорах — лише чужі кроки. Навіть біля моїх покоїв стояли інші лицарі. Чемні. Мовчазні. Чужі.

Без нього повітря здавалося інакшим.

Важчим.

На другий день я запитала батька прямо.

— Де Каел?

Він підвів на мене погляд повільно, надто обережно.

— Він виконує наказ.

— Який?

— Той, про який тобі не варто знати.

Це вдарило сильніше, ніж будь-яка сварка.

Я кивнула. Королівська дочка. Правильна. Спокійна.
А всередині росло щось темне.

На третій день я зрозуміла: він не просто зайнятий.

Він зник.

Ніхто не говорив про нього вголос. Його ім’я ніби стерли з повітря. Лише раз я почула, як двоє радників замовкли, щойно я увійшла до зали. І ще раз — як слуга обірвав фразу, почувши мої кроки.

Тієї ночі я не спала.

Я сиділа біля вікна й думала про те, що сказала.

«Ти моя слабкість».

Ні. Це він сказав. А я… я вдарила туди, де було відкрито. Я не знала, чи він поранений. Чи він у небезпеці. Чи він просто вирішив піти — від мене. І вперше з моменту нападу я злякалася по-справжньому. Не за королівство. Не за трон.  А за людину, яку відштовхнула сама.

На четвертий день я зупинила Міранду в коридорі.

— Ти щось знаєш? — тихо спитала я. Вона опустила очі.

— Кажуть… його не буде якийсь час.

— «Кажуть» — це не відповідь.

— Ваша Високосте… — вона стисла руки. — Він сам попросив, щоб до вас не доходили новини.

Сам. Сам попросив. Зрозуміло. Він обрав зникнути.

Я повернулася до покоїв і вперше дозволила собі сісти на підлогу, притулившись спиною до дверей. Без сліз. Без істерики. Просто з порожнечею всередині.

Бо тепер я не знала, що страшніше:

те, що він пішов,
чи те, що я розуміла — чому.