Глава XXVI. Твоя слабкість

Я знала, що це станеться.

Це висіло між нами відтоді, як я вперше заговорила на раді не так, як від мене чекали. І це погано?
Відтоді, як він почав дивитися на мене не лише як на ту, кого треба прикрити собою, а як на ризик.

Ми зустрілися на полігоні зранку. Повітря було холодне, різке — таке, що будить краще за будь-які слова. Я вже була там, з мечем у руках, коли почула його кроки.

Він ішов швидко. Надто.

— Ми сьогодні не тренуємося, — сказав Каел замість привітання.

Я повільно обернулася.

— Я можу і сама займатися. 

—Це навіть не обговорюється. — Його щелепи напружилися.

—Це не тобі вирішувати.

— Саме мені, — холодно відповів він. — Після того, що було вчора.

— Після того, що ти влаштував учора? — я стиснула руків’я меча. — Чи після того, що я сказала?

— Після того, що ти зробила, — він зробив крок ближче. — Ти поставила себе під удар.

— Я говорила правду.

— Правда не завжди безпечна, Дюваль.

Це … Він вимовляв призвіще так, ніби мав на нього право. Каела голос лунав дуже холодно.

— Я не просила тебе вирішувати за мене, що безпечно, — сказала я різко. — Я не дитина.

— Ні, — перебив він. — Ти — ціль.

— От і все, так? — гірко посміхнулась. Я різко відклала меч.— Я для тебе лише ціль?

Він мовчав занадто довго.

— Ти знаєш, що я мав на увазі.

— Ні, — я підійшла ближче. — Я більше нічого не знаю. Ти весь час кажеш, що захищаєш мене. Але насправді ти просто хочеш, щоб я мовчала. Щоб стояла за твоєю спиною. Щоб не заважала.

— Це неправда.

— Тоді чому ти злишся щоразу, коли я відкриваю рот?

Він різко видихнув.

— Бо кожне твоє слово може коштувати тобі життя.

— Да ти що?! А кожне твоє рішення — мого голосу!

Він підняв руку — не щоб ударити.
Щоб зупинити.
І це було ще гірше.

— Ти не розумієш, у що лізеш.

— А ти не розумієш, ким я є! — мій голос зірвався. — Я не твій обов’язок. Я не твій тягар. І я не річ, яку можна сховати!

— Я ніколи так не думав!

— Тоді чому ти дивишся на мене так, ніби я помилка?!

Тиша вдарила сильніше за крик. Він опустив руку.

— Бо ти робиш речі, які я не можу контролювати, — тихо сказав він. — А я… я не вмію інакше.

—Бо ти звик все контролювати. А тут я не піддаюсь твоєму впливу, Каел Велорн. Як шкода… — Це зізнання мало б щось змінити. Але запізно. — Це не моя проблема,— сказала я холодно. — я не буду жити, боячись, що комусь стане незручно через мене.

— Я боюся не незручностей, — його голос затремтів. — Я боюся втратити тебе.

Я завмерла.

На мить.

— Ти вже втрачаєш, — сказала я тихо. Він подивився на мене так, ніби я вдарила його.— Кожного разу, коли вирішуєш замість мене.

— Тоді роби, як хочеш, — різко кинув він. — Говори! Ризикуй! Грай у королеву! 

— Я не граю.

— А я не твій ворог!

— Тоді перестань поводитись так, ніби я твоя слабкість!

Ці слова зависли між нами. Я побачила, як щось у ньому зламалося.

— Ти маєш рацію, — сказав він глухо. — Я слабкий там, де ти.

Він зробив крок назад.

— І це найнебезпечніше.

Я хотіла щось сказати.  Будь-що.

Але він уже йшов. Не озираючись. Я залишилась сама на полігоні з мечем у руках і дивним болем у грудях. Бо я виграла цю суперечку.

І програла щось значно важливіше.