Глава XXV. Краще мовчи…

Після ради всі розходилися мовчки. Не тому, що не було що сказати — навпаки. Слова застрягали в горлі, бо кожне могло стати зброєю.

Я вже майже вийшла із зали, коли почула голос Альфреда.

— Король Рене, — сказав він рівно, але надто холодно. — Я б хотів кілька слів… без сторонніх.

Я зупинилася. Каел — теж. Батько повільно повернувся.

— Принцеса — не стороння, — відповів він спокійно.

Це було сказано без гніву. Альфред перевів погляд на мене.

— Звісно, — сказав він із натягнутою ввічливістю. — Ваша донька сьогодні… приємно здивувала.

Я відчула, як Каел напружився ще до того, як Альфред продовжив:

— Хоча мушу визнати: такі промови можуть бути… небезпечними. Люди починають думати, що їм дозволено більше, ніж слід.

— Люди завжди думають, — відповіла я спокійно. Альфред посміхнувся, без тепла.  — Питання лише в тому, чи ми їх чуємо.

— Ви надто рано вчитесь говорити, як королева.

І тоді Каел зробив крок уперед.

Повільно.
Без різких рухів.

— А ви, лорде Марсіне, — сказав він тихо, — надто довго звикли, що жінки мовчать.

У залі стало холодно.

— Це не ваша справа, лицарю, — різко кинув Альфред. Каел не підвищив голосу.

— Коли мова йде про безпеку принцеси — це завжди моя справа.

Я відчула, як батько напружився, але не втрутився.

— Ви переходите межу, — сказав Альфред.

— Ні, — відповів Каел. Між ними було лише кілька кроків. І повітря між цими кроками тремтіло.— Я її охороняю.

— Вам варто пам’ятати своє місце, — холодно додав Альфред.

Каел нахилив голову.

— Я знаю своє місце.
— За нею.

— Досить, — різко сказав батько. Тиша впала, мов камінь.— Обоє.

Він подивився на Альфреда.

— Моя донька говоритиме тоді, коли вважатиме за потрібне.

Потім — на Каела.

— А ти, друже мій— коротка пауза, — залишся.

Каел не відповів. Я ж відчула дивне стискання в грудях.

Бо зрозуміла:
Це було попередження.

Я вийшла у внутрішній двір палацу. Там було тихо — надто тихо після ради. Каміння під ногами здавалося холоднішим, ніж зазвичай.

Я сіла на край фонтану й дозволила собі видихнути.

Мене слухали.
Мене боялися.
Мене перевіряли.

І раптом я зрозуміла:
це не тріумф.

Це пастка.

Бо сьогодні вони замовкли не тому, що я мала рацію.
А тому, що я могла стати проблемою.

Я згадала погляд Альфреда.
Не злість.
Оцінка.

Ніби він зважував, коли і як краще усунути перешкоду.

— Отже, ось яка вона, — прошепотіла я сама до себе. — Влада.

Не корона. Не титул. А тиша після твоїх слів.

Я зрозуміла ще одне — і це вдарило сильніше.

Якщо я зроблю крок уперед,
Каел зробить два.

Не тому, що я попрошу. А тому, що він уже обрав. І це лякало. Бо меч можна втримати. А людей, які йдуть за тобою — ні.

Я повільно підвелася. Уперше я подумала не про те, чи зможу правити.  А про те, кого мені доведеться втратити, щоб це зробити. І вперше мені стало страшно не за себе.