Глава XXIV — Вогонь і холод

— Ти маєш знати, — тихо додав він тоді. — Я захищатиму не лише тебе. Я захищатиму всіх. Але якщо колись доведеться обирати…

Я відчула холод по шкірі. Тоді я ще не могла повністю зрозуміти, що це означає. Тепер, під час тренування, коли мої руки втомлювалися, коли кожен рух вимагав усієї сили, я відчула вагу його слів. Я розуміла, що він не просто захищає мене від ворогів. Він робить це заради всіх тих, хто поруч, хто може опинитися в небезпеці. І ця думка дала мені нову рішучість — не покладатися лише на нього, а боротися сама.

—Доведеться обирати не мене,— прошепотіла я під ніс.

Після годинної інтенсивної тренувальної сесії ми перейшли до стрільби з лука. Я підняла його в руки, відчула натяг тятиви, і тут у голові промайнув образ його рішучого обличчя, коли він встав у моєму житті. Кожна стріла була про нього, про його очікування та віру в мене.

— Дивись на мішень, — наказав він спокійно. — Не на себе, не на мене. На мішень.

Я випустила першу стрілу. Промах. Друга — теж. Третя нарешті потрапила ближче до центру. Він не сказав нічого, тільки кивнув, але я відчула його оцінку — він бачив моє серце, а не лише руку.

— Добрo, — тихо промовив він після кількох вправ. — Ти ростеш швидше, ніж я очікував.

Я підвелася, відчуваючи, як серце калатає від напруження, а тіло горить від фізичної роботи. І тоді він підійшов ближче, і я почула, як він тихо промовив:

— Знаєш, Ліано… ти не просто дівчина, яку треба захищати. Ти та, заради якої варто ризикувати всім.

Мої пальці стиснули ручку лука. Не хочу це чути. Я відчула легкий страх — страх того, що відчуваю його турботу. Але це не зупинило мене. Я випустила ще кілька стріл, і вони потрапляли ближче до центру. Я відчула смак перемоги, але поруч був Каел, і я знала, що справжня боротьба ще попереду — не лише на полігоні, а в реальному житті.

Після тренування мене викликали до зали на зустріч із делегацією іншого королівства.Мене провели до Малої зали рад. Це була не парадна зала для балів і прийомів — тут не брехали з посмішкою. Кам’яні стіни, довгий стіл, важке повітря, у якому завжди пахло політикою й недовірою. 

Вони стояли переді мною, обличчя суворі, очі уважні. Мені дали слово першій.

Батько сидів на чолі столу. Поруч — головний радник, кілька лордів, і делегація з іншого королівства. Я помітила Альфреда одразу: він сидів трохи осторонь, із ледь помітною, майже задоволеною усмішкою. Він знав, що це — не звичайна розмова.

— Принцесо Ліано, — заговорив один із послів, — нам повідомили, що ви бажаєте бути присутньою на цій зустрічі.

Я не сіла. Лише зупинилася біля столу.

— Мене запросили.

В залі стало тихіше.

Батько мовчав.
І я зрозуміла: це і є перевірка.

— Тоді, — продовжив посол, — можливо, король Рене дозволить вам… послухати.

— Я говоритиму першою, — сказала я.Я підвела погляд на батька. Він не втрутився.Альфред підняв брову.

— Це нетипово, — холодно зауважив він. Я перевела погляд на нього. — Навіть для спадкоємиці.

— Війна теж нетипова, лорде Марсіне. Але вона чомусь завжди починається без дозволу.

Декілька радників перезирнулися.

— Ви ще надто молода, щоб брати участь у таких обговореннях, — кинув інший лорд.

Я зробила крок уперед.

— Молода — не означає сліпа. — проголосив свою думку король Нордену. Я його бачила, але ім’я не знала. Знаю, що він молодий та через загибель батьків, він неочікувано сів на трон.
— І не означає безголоса, — додала я спокійно. Пауза затягнулася. Я відчула, як у грудях стукає серце, але не дозволила цьому піднятися до голосу.

— Наші королівства стоять перед вибором, — продовжила я. — Або ми обговорюємо умови співпраці зараз, або через рік ви говоритимете вже не зі мною, а з нашими полководцями.

— Ви погрожуєте? — різко спитав посол. Я похитала головою.

— Я пояснюю реальність. Погрози звучать голосно. Правда — тихо.

В залі стало ще тихіше.

Я відчула погляд Каела. Він стояв біля стіни, мов тінь. Я знала: він не рухається, але він тут. І це давало дивну, майже небезпечну впевненість.

— Ми не зацікавлені в конфліктах, — продовжила я. — Але ми зацікавлені в чесності. Якщо ваші каравани проходять через наші землі — ми маємо право знати, що саме вони перевозять.

— Це втручання у внутрішні справи! — вигукнув один із послів.

— Ні, — спокійно відповів батько. — Це безпека. І вона не має кордонів.

Альфред повільно підвівся.

— Король Рене, — звернувся він, — ви дозволяєте, щоб дівчина вирішувала такі питання?

Я не дала батькові відповісти.

— Я не «дівчина», — сказала я, дивлячись Альфреду прямо в очі. — Я та, хто житиме з наслідками цих рішень.

Він стиснув щелепи.

— І саме тому, — додала я, — я не дозволю вам недооцінювати мене.

Кілька секунд ніхто не говорив.

І тоді я почула, як хтось із радників тихо сказав:

— Вона… не помиляється.

—Це точно.— Голосів скатало все більше, вони погоджувались зі мною. Ті, які хвилину назад критикували.

—Принцеса Ліана має рацію.

Я не посміхнулась. Не зраділа. Я просто стояла.

Бо знала:
у цю мить Альфред перестав бачити в мені наречену.
Він побачив суперника. 

1:1 Альфреде…

А позаду мене Каел уперше не думав, як мене захистити.
Він думав, як йти за мною, якщо я накажу.