Глава XXIII. Там, де сила має голос

Я вже майже була готова до тренування, коли в двері тихо постукали.

— Ваша Високосте, — слуга злегка схилив голову. — Король Рене просить вас негайно з’явитися до кабінету.

— Зараз? — перепитала я, здивовано кліпнула очима.
Каел чекав мене на полі. Ми домовлялися тренуватися зранку.

— Так, пані.

Я зітхнула і, не переодягаючись, рушила коридорами палацу. На мені був тренувальний одяг: темні штани, зручна сорочка, пояс. Волосся зібране. Жодних прикрас. Жодної «принцеси».

Коли я відчинила двері кабінету батька, то завмерла.

За столом сиділи:
мій батько, король Рене;
батько принца — лорд Альфред Марсін;
головний радник Лоріан Тальбер;
і… Каел.

— Ви кликали мене? — спокійно запитала я, хоча всередині наростало нерозуміння. Я відчула себе так, ніби зайшла не в ту кімнату.

Погляд Альфреда ковзнув по мені зневажливо. Він навіть не намагався це приховати.

— Це і є принцеса Дрокасдена? — нарешті промовив він. — У… такому вигляді?

— Так, — спокійно сказала я та стисла пальці.— Саме вона.

— У спортивному одязі, — він злегка усміхнувся, але в цій усмішці не було нічого доброго. — У королівському кабінеті. Під час важливої наради.

Я вже хотіла відповісти, але батько зробив це першим.

— Ліана має право бути тут, без різниці в якому вигляді — твердо сказав він. — І має право готуватися так, як вважає за потрібне.

— Готуватися до чого? — різко перепитав Альфред. — Війни? Це справа чоловіків. Моєму сину, наприклад, не потрібно махати мечем, щоб бути спадкоємцем.

— Саме тому я тренуюсь. І на відміну від вашого сина, я не буду тягарем у критичний момент.

Альфред різко повернувся до батька.

— Ви чуєте, як вона говорить? Це неприпустимо. Жінка не повинна бути присутня при обговоренні військових й державних питань!

— Це моє королівство, — голос батька став холодним. — І моя донька. Вона буде знати все, що стосується його безпеки.

Лоріан кашлянув, намагаючись повернути розмову в ділове русло.

— Якщо дозволите… Ми отримали звістки з південного кордону. Рух загонів Гальтону не випадковий. Вони випробовують наші реакції.

— Саме тому, — додав батько, — Ліана повинна чути це зараз, а не коли буде пізно.

— Ви готуєте її до влади раніше, ніж мого сина.— Альфред стиснув губи. І тут заговорив Каел.

— Бо вона до неї готова, — спокійно сказав він.

Альфред різко підвівся.

— Я не питав думки охоронця!

Каел підняв на нього погляд повільно. Дуже повільно. Зараз буде пекло…

— Невже?! Я тренирую лицарів більше, ніж людей живе у вашому королівстві. Мене кожен третій знає та боїться, а Вас дай бог кожен 12.. Не розумію вашу  думку, щодо мого статуса. Якщо я маю більший вплив ніж ви. Я не просто охоронець, як я вже сказав, — відповів він рівним тоном. — Я той, хто вивів вас живими з палаючого замку. І той, хто знає ціну вашій самовпевненості.

— Ти переходиш межу, — прошипів Альфред.

— Ви давно її перейшлита з вашим синочком, — відповів Каел. — Коли вирішили, що корона важливіша за виживання.

— Досить! — батько різко вдарив долонею по столу. Він підвівся. — Ліана отримає корону. Вона правитиме Дрокасденом. Бо це її земля, її народ і її відповідальність. І тут вона матиме більше прав, ніж будь-хто, хто приїхав сюди з претензіями.

Тиша впала миттєво. Я відчула, як серце б’ється швидше. Не від страху. Від усвідомлення. Через кілька хвилин батько дозволив мені піти.

— Йди тренуйся, — тихо сказав він. Але Каел залишився.

***

Поле для тренувань було ще вологим після ранкової роси. Земля пружинила під ногами, трава липла до чобіт, але мені це подобалося. Тут було простіше дихати. Тут не було титулів, поглядів, вимог — лише я, зброя і власне тіло.

Я зняла плащ і кинула його на лавку. Руки ще трохи тремтіли — не від втоми, від злості. Від того, як легко в кабінеті вирішують, ким я повинна бути.

Я взяла меч.

Перший удар — різкий, неідеальний.
Другий — краще.
Третій — вже з поворотом корпусу, як вчив Каел.

Я уявляла не мішень. Я уявляла слова.

«Жінка не повинна…»
«Це справа чоловіків…»

Лезо розрізало повітря зі свистом.

— Замах занадто відкритий, — прошепотіла я сама собі голосом Каела. — Ти залишаєш бік.

Я змінила стійку. Ноги ширше. Коліна м’які. Центр ваги нижче.

Удар.

Плечі вже горіли, але я не зупинялася. Піт стікав по скронях, прилипає волосся до шиї. Я дихала глибоко, рівно, так, як мене змушували дихати на перших тренуваннях чи коли я злилася і хотіла кинути все.

Тоді Каел сказав:
«Злість — не ворог. До того моменту ворог, поки ти нею не керуєш».

Я зробила серію швидких ударів. Один із них вийшов занадто різким — меч зрикошетив, і віддача пішла в зап’ястя. Я стисла зуби, не дозволивши собі зупинитись.

 «Біль — це просто сигнал, — знову його голос у голові. — Ти вирішуєш, що з ним робити.»

Я відклала меч і взяла лук. Натяг тятива — знайомий, майже заспокійливий. Тут я почувалася впевненіше. Лук не сперечався, не вимагав сили — лише точності й ясності.

Мішень стояла на відстані.

Видих. Постріл. Стріла влучила трохи нижче центру.

— Не поспішай, — прошепотіла я. — Не бійся.

Другий постріл — краще.

Я стріляла знову і знову, доки світ навколо не звузився до лінії між мною і мішенню. Думки про кабінет, про Альфреда, про корону відступили. Залишилось лише відчуття контролю.

— Гарний темп.

Голос змусив мене напружитись миттєво. Я обернулася, опустивши лук, але не розслабляючи пальців. Чоловік стояв трохи осторонь, не заходячи близько. Рухався спокійно, впевнено — так рухаються ті, хто знає, що не загрожує.

— Ви хто? — запитала я, рівно, без різкості.

— Неважливо, — посміхнувся він. — Колишній лучник. Не втримався, коли побачив, як ти стріляєш.