Глава XXII. Тиша, що дихає загрозою

Ми їхали вже кілька годин, але мені здавалося, ніби минула ціла вічність. Дорога додому раптом стала чужою, важкою, мовби сама земля не хотіла нас відпускати. Ліс з обох боків стискався й дихав холодом. Було надто тихо.

Навіть копита коней звучали приглушено, ніби земля ковтала кожен звук. Я відчувала цю тишу шкірою — вона тиснула, змушувала напружувати плечі, стискати пальці на повідді.

Каел їхав попереду.

Я бачила його спину — пряму, напружену. Його рука не відпускала меча, а погляд раз у раз різко ковзав між деревами. Він захищав усіх — це було очевидно. Він контролював простір, людей, шлях. Але я знала… я відчувала, що мене він тримає інакше. Не як принцесу. Не як частину загону.
не так як всіх. 

І саме тоді я відчула це.

Небезпеку.

Спочатку — ледь помітно. Напруга в повітрі, від якої перехоплює подих. Потім — різкий рух попереду.

З-за дерев вийшли двоє.

Вони не ховалися. Йшли повільно, впевнено, ніби знали, що ми зупинимося. Чорні плащі, облич не видно. У загоні миттєво все завмерло. Я почула, як хтось поруч ковтнув повітря, як метал тихо дзенькнув — хтось нервово стиснув зброю.

— Спокійно, — гучно сказав Каел.

Його голос був рівний, але я знала цей тон. Чула його на тренувані, коли наші погляди незвичайно зустрілись вперше. Як він командував своєю вартою лицарів.

І тоді з усіх боків вони почали з’являтися.

Спочатку кілька. Потім ще. І ще.
Вони виходили з лісу, мов тіні, і ставали колом. Повільно. Методично. Не нападали. Просто закривали простір.

Я відчула, як серце вдарилося об ребра так сильно, що стало боляче. Коні нервували, фиркали, переступали з ноги на ногу. Хтось прошепотів молитву. Це було дуже доречно в такий момент. 

— Нас оточили… — почула я.

Їх було надто багато.

І саме це лякало найбільше — вони не поспішали.

Раптом пролунав свист. Різкий, пронизливий, такий, що мороз пішов по спині. Я його запам’ятала…
Усі вороги, мов за одним наказом, згуртувалися. Розрізнені постаті стали щільною масою, єдиним цілим. Зграя.

Я зрозуміла: це не випадковий напад. Це — контроль.

— Захистити королівські сім’ї! — крик Каела розірвав тишу.

Воїни миттєво зреагували, замикаючи нас у кільце. Я відчула, як мій кінь зупинився, як хтось став ближче, прикриваючи мене плечем.

Але Каел…

Він виїхав уперед.

— Каел… — я не хотіла кричати, але ім’я зірвалося з губ саме.

Він не озирнувся.

Він їхав сам. Повільно. Упевнено. Просто до них. Я дивилася на його спину і раптом усвідомила — він готовий віддати все. Не тільки за мене. За кожного, хто був тут.

Я не розуміла чому. Ніхто не розумів.

Вони говорили. Вони говорили… Але щось у повітрі вмить щось змінилося… 

Другий свист. Коротший. Наказовий.

І вони… відійшли.

Не розбіглися. Не втекли. Просто розчинилися в лісі, так само тихо, як і з’явилися. Без бою. Без крові. Залишивши по собі лише холод у грудях і сотні запитань. Ніхто не говорив.

Я дивилася на Каела, коли він повертався, і в його очах не було перемоги. Лише напруга і щось темне, важке.

***

До палацу ми дісталися вже надвечір. У кімнаті стояв чоловік, від погляду якого повітря ставало гострим.

Головний радник.
Лоріан Тальбер.

Його руки були зведені за спиною, обличчя — темне від злості, погляд холодний, мов лезо.

— Нарешті, — сказав він різко. — Ви навіть не уявляєте, що тепер відбувається в королівстві.

Я відчула, як у грудях знову стискається страх.

Те, що сталося в лісі, було лише попередженням.

Справжня небезпека чекала попереду. 

Я впевнена, що це пов’язано із мною… та принцом.