Глава XXI. Кепський принц

Після тієї сцени в кімнаті Каела замок ніби затих.
Не став безпечнішим — просто насторожився. Люди говорили пошепки, лицарі рухалися швидко й без зайвих слів, а коридорами тягнулася втома після ночі, що могла стати останньою.

Ми зібралися в невеликій залі — без розкоші, без музики, без свічок. Тут не було святкових гобеленів, лише карти на столі, зброя біля стін і важкі погляди.

Каел стояв біля карти. Його обладунки були замінені простою темною курткою, але це нічого не міняло — він усе одно здавався готовим до бою. Батько мовчки слухав, мати сиділа поряд зі мною. Принц — трохи осторонь, з тим самим виразом обличчя, який мені дедалі менше подобався.

— Звістка погана, — сказав Каел нарешті. — Гальтон не визнає нападу. Офіційно — це “внутрішній конфлікт Астелору”.

— А неофіційно? — Батько повільно стиснув пальці.

— Вони готуються. І якщо ми залишимось тут довше, нас можуть використати як привід. Або як щит.

Я відчула, як у грудях знову стискається.

— Тобто… — почала я.

— Їхати потрібно негайно, — твердо перебив Каел. — Завтра на світанку.

— Вночі? — мати стривожено подивилась на нього.

— Вночі небезпечніше. А на світанку — передбачувано, — відповів він спокійно. — Усі беруть по коню. Без карет. 

— Без карет? — принц різко випростався. — Це принизливо.

Каел навіть не глянув у його бік.

— Це безпечно.

Рішення було прийняте швидше, ніж я очікувала. Можливо, тому що всі й так розуміли: тут нам більше не місце. А можливо всі розуміли, що зараз наші життя в руках Каела.

***

Ранок був холодний. Туман стелився над подвір’ям, і коні фиркали, ніби теж відчували напругу. Лицарі готувалися мовчки.

Я вже стояла біля свого коня, коли почула голос принца.

— Ліано, — він усміхнувся, роблячи крок до мене. — Я пропоную поїхати разом. Так… безпечніше.

Я вже відкрила рота, щоб відповісти, але між нами став Каел.

— Ні.

Одне слово. Тверде. Остаточне.

Принц здивовано підняв брови.

— Перепрошую?

— Принцеса їде сама. Або зі мною, — сказав Каел, дивлячись прямо на нього. — Але не з вами.

— Це образа, — холодно промовив принц. — Я її наречений.

Каел повільно повернув голову.

— Ви — проблема, — відповів він так само холодно. — І я не дозволю, щоб вона була поряд із проблемою.

Настала тиша.
Незручна. Гостра.

— Я… — принц прочистив горло. — Я, між іншим, не дуже вмію їздити верхи.

Я не витримала.
Сміх вирвався сам — тихий, швидкий, майже нечутний. Я прикрила рот рукою, але було пізно.

Я глянула на Каела — і вперше за довгий час побачила в його очах ледь помітну іскру.

— Це не моя турбота, — сказав він. — Кінь не дурень. Втриматися зможе кожен. А якщо ні — дорога швидко навчить.

Принц почервонів.

— Ви собі дозволяєте занадто багато.

— А ви — занадто мало для вашого титулу. — відрізав Каел.

Я більше не сміялась. Я дивилась на нього — і вперше відчула дивне полегшення. Ніби хтось нарешті сказав уголос те, що я давно відчувала.

***

Ми рушили.

Попереду — лицарі Каела. Поруч — він сам. Його кінь ішов рівно, впевнено. Я відчувала його присутність навіть тоді, коли не дивилась у його бік.

Дорога додому здавалася довшою, ніж раніше. Але цього разу — я знала: якщо щось станеться, я не буду сама.

Я крадькома глянула на Каела.

Він дивився вперед.
Але я була впевнена — він бачить мене теж.