Глава XX. Залишся...

Кімната, в яку я увійшла, була наповнена напругою ще до того, як я встигла щось сказати.
Каел стояв біля вікна, спиною до дверей, без обладунків, але з тією самою жорсткою поставою, ніби броня досі була на ньому. Його брат — Адельт — сидів за столом, сперши лікті на дерев’яну поверхню. Вони говорили тихо, уривками, але в повітрі висіла злість, гостра, як незагойний поріз.

Я зупинилась на порозі, не наважуючись одразу підійти ближче.
Хотіла лише спитати. Дрібницю. Чи все добре. Чи можна мені… бути тут.

— Каел?.. — мій голос був тихий, обережний, майже невпевнений.

Він різко обернувся.

— Що ти тут робиш?! — його голос ударив, мов батіг.

Я здригнулась.
Адельт підвів голову, але мовчав.

— Я… я просто хотіла дізнатись, чи вам щось потрібно, — я говорила м’яко, з ласкою, намагаючись не зачепити його ще більше. — Я не хотіла заважати.

— Не хотіла?! — Каел зробив крок до мене. — Ти взагалі розумієш, де ти?! Що відбувається навколо?!

Він був уже зовсім близько.
Занадто близько.

Моє тіло напружилось саме, без моєї волі. І разом із цим прийшов біль — різкий, пекучий, у тому самому місці, де мене поранили мечем. Я ледь втрималась, щоб не скривитися.

— Каеле, будь ласка… — я зробила крок назад.

Він не зупинився.

— Ти могла загинути! — він кричав. — Ти була в них у руках, Ліано! Вони тримали тебе, як..

Він замовк, але тільки тому, що між нами раптом став Адельт.

— Досить, — його голос був твердий, спокійний, але в ньому не було прохання. — Ти її лякаєш.

Каел важко дихав. Його руки тремтіли, пальці стискались у кулаки так сильно, що побіліли кісточки.

— До тебе приїхали, — продовжив Адельт. — Зі звісткою. Негайно.

Каел ще мить дивився на мене — поглядом диким, злим, але в ньому було щось інше. Не ненависть.
Страх.

Він різко розвернувся й вийшов, важко грюкнувши дверима.

Я не відразу змогла вдихнути на повні груди.

— Сідай, — тихо сказав Адельт і показав на крісло.

Я слухняно опустилась, відчуваючи, як біль знову нагадує про себе. Він сів навпроти, трохи нахилившись уперед.

— Він такий не тому, що злий, — сказав брат Каела після короткої паузи. — А тому, що старається. І майже ніколи не відчуває, що його чують.

Я мовчала.

— Він усе життя бере на себе більше, ніж має. А тепер… — Адельт подивився мені прямо в очі. — Тепер він дуже сильно за тебе турбується.

Ці слова вдарили сильніше за крик.

Двері відчинились.
Каел повернувся.

Я підвелась.

— Я краще піду, — сказала я тихо. — Я не хочу зробити гірше.

Я вже майже дійшла до дверей, коли він озвався:

— Ліано.

Я зупинилась.

— Залишся, — його голос був іншим. Не гучним. Не різким. Втомленим. — Будь ласка.

Я повільно обернулась.
І вперше за весь цей час побачила не воїна, не лицаря, не людину, здатну знищити всіх навколо.

А чоловіка, який боїться втратити.

Але кого? Чи що?