Глава XV. Можливо він правий

Палац був величний, але холодний.

Навіть коли нас вітали, коли слуги низько кланялися, коли звучали формальні слова — я не могла позбутися відчуття, що ми тут… не зовсім бажані. Скоріше — потрібні.

Мене поселили в просторій кімнаті з високими вікнами. Камін був уже розпалений, на ліжку — свіже покривало. Усе ідеально.

Занадто.

Каел з’явився ввечері — коротко, без церемоній.

— Я не знаю тутешню варту, — сказав він одразу. — І мені це не подобається.

— Ми ж не самі, — відповіла я тихіше, ніж хотіла. — Тут повно людей.

— Саме це й небезпечно, — він подивився прямо на мене. — У натовпі легше зникнути.

Я нічого не сказала.
Бо він мав рацію.

Увечері принц запросив мене прогулятися містом.

Я погодилася. Можливо, з упертості. Можливо, щоб довести собі, що не боюся.

Каел був далеко.

Я не бачила його поруч, не чула кроків. Але знала — він десь є. Як тінь, що не зникає навіть у світлі ліхтарів.

Місто жило своїм життям. Музика, голоси, сміх. Вузькі вулички, кам’яні сходи, балкони з квітами. Принц говорив багато — про союзи, про майбутнє, про те, як “усе налагодиться”.

Він підійшов ближче.

Занадто близько.

І саме в цю мить я відчула це — різку зміну в повітрі.

Ніби хтось зробив крок.

Каел.

Я не озирнулася. Але спина напружується сама.

— Тут безпечно, — сказав принц, ніби читаючи мої думки.

— Ні, — відповіла я спокійно. — Тут просто гарно.

Він не зрозумів різниці.

Коли ми повернулися до палацу, я була виснажена не прогулянкою — стримуванням. Каел з’явився з тіні біля сходів.

— Ти це теж відчула, — не спитав, а констатував він.

Я кивнула.

— Це королівство дивиться, — додав він. — І скоро зробить крок.

Я підняла на нього погляд.

— А ти?

— Я вже напоготові.

І чомусь саме це налякало мене найбільше.