Глава XIV. Звістка

Я зрозуміла, що щось не так, ще до того, як батько заговорив.

Він сидів не на троні — за великим столом у малій залі. Без корони. Без показової урочистості. Саме так він говорив про речі, які не підлягали обговоренню.

  Нам доведеться виїхати.— сказав він спокійно. 

Я підняла погляд від чашки з чаєм.

— Куди?

— У королівство Астелор. Мене запросили для переговорів щодо союзу й торгових шляхів.

Слово виїхати відлунювало в голові. Я не одразу зрозуміла, що це означає і для мене.

— Ми… усі? — перепитала мама.

— Так, — відповів він без паузи. — Я не залишу вас тут.

Я не знала, радіти чи насторожитися.

— Це небезпечно? — запитала я прямо.

Батько подивився на мене уважно, так, як дивився лише тоді, коли хотів бути чесним.

— Політика завжди небезпечна, — сказав він. — Але відкритих загроз немає.

Я помітила рух збоку.
Каел стояв біля колони, мовчазний, зібраний. Його обличчя не змінилося, але я відчула — він не згоден.

— Каеле? — озвалася я.

Він трохи нахилив голову.

— Я очолю охорону, — сказав він. — Але мушу попередити: це не моя територія.

— Поясни.— Батько насупився.

— У Астелорі немає моєї варти, — відповів Каел рівно. — Там я не контролюю людей, маршрути й внутрішню охорону. Я зможу захищати Ліану лише власною присутністю.

— Ти вважаєш, що поїздка — помилка? — спитав батько. У залі стало тихо.

— Я вважаю, що вона потребує обережності, — відповів Каел. — І чітких правил.

Я перевела погляд з одного на іншого.

— Я хочу знати ці правила.

Каел подивився на мене прямо.

— Ти не виходиш одна.  Не змінюєш маршрут без попередження.  І якщо я кажу “йдемо” — ти не ставиш запитань.

Я кивнула, відчуваючи, як всередині з’являється знайома тривога.

— Коли ми вирушаємо? — спитала я.

— Через три дні, — відповів батько.

Три дні.
Достатньо, щоб зібрати речі.
Недостатньо, щоб заспокоїти серце.