Глава XI. Це нормально

Я залишив її на ліжку, але не відходив. Кожен мій погляд тримав її в безпеці, кожен рух був обережним, щоб не налякати. Вона сиділа, притиснувши коліна до грудей, волосся спадало хвилями на плечі, а очі ще були червоні від сліз.

— Тепер тихо, — сказав я тихо. — Ніхто не має права торкатися тебе, поки я поруч.

Вона підняла голову і подивилася на мене. Її погляд був сумішшю страху, гніву і… якоїсь невидимої надії.

— Каеле… — тихо промовила вона. — Я… Я боюся.

Я сів на корточки перед нею, на відстані, щоб вона не відчувала тиску.

— Я знаю, — сказав я. — І це нормально. Але ти не одна. Ніколи більше.

Вона вдивлялася в мене, ніби намагаючись знайти у словах доказ правди. Потім повільно кивнула.

— Ти справді не залишиш мене? — спитала тихо.

— Ніколи, — відповів я. — І ніхто більше не зможе.

Вона відчула мою твердь, відчуття надійності, яке я не намагався приховати. Мовчання наповнило кімнату. Ми довго просто дивилися одне на одного, і в тиші відчувалася перша після бурі безпека.

— Каеле… — нарешті прошепотіла вона. — Що робити далі?

Я задумався. Моя думка відразу пішла до королівства, до принца, до того, що чекає нас за стінами.

— Спершу — відновитися, — сказав я. — Потім — план. Тренування, спостереження. Ти повинна бути готовою. Тоді ми зможемо діяти.

Вона кивнула. Я бачив, як у її очах народжується рішучість. Це була та Ліана, яку я знав: сильна, смілива, готова боротися, навіть якщо страх сидить у грудях.

— Я хочу бути сильною, — сказала вона. — Щоб більше ніхто не міг лякати мене словами або силою.

Я ковзнув поглядом по кімнаті, перевіряючи дрібниці: відчинене вікно, двері, тіні. Не для мене — для неї.

— Тоді ми почнемо завтра, — сказав я. — Тренування, стрільба, фехтування. Ти будеш краще готова, ніж будь-хто очікує.

Вона посміхнулася, ледь помітно. Не усмішка, яку можна підробити, а щира, маленька. Я відчув, як напруга відступає не лише у неї, а й у мені.

— А небезпека? — тихо спитала вона. — Принц? Радники?

Я нахилив голову. — Це лише початок, — відповів я. — Але тепер ти не одна. Ми будемо готові.

Ми залишилися наодинці ще кілька хвилин. Вона притиснула руки до себе, я тримав спокій, який здавався сильнішим за будь-яку зброю. За стінами палацу життя тривало, інтриги набирали силу, але тут і зараз був спокій — перша хвилина перед новою бурею.

— Добре, — сказала вона тихо, — давай почнемо завтра.

Я кивнув. І знав: завтра почнеться не просто тренування. Почнеться підготовка до того, щоб вона була готова до світу, який не прощає слабкості.

— Відпочинь, — сказав я. — А я буду поруч.

Вона кивнула, і на мить у кімнаті запанував справжній спокій.