Глава XI. Я повернувся

Я повернувся в королівство без попередження.

Так було безпечніше.

Без сурм, без почту, без зайвих очей. Лише я, кінь і дорога, яка за тиждень в’їлася в тіло гірше за втому. Пил на чоботях, стягнуті плечі, притуплений біль у боці — усе це не мало значення. Значення мало лише одне: я живий і я тут.

Варта впізнала мене одразу. Я бачив це в їхніх очах — полегшення, яке вони намагалися сховати за строєм.

— Повідом короля, — сказав я коротко.

Рене Дюваль чекав, ніби знав, що я прийду саме сьогодні.

Ми не говорили зайвого. Потиск рук — міцний, рівний. Такий, як між людьми, що не звикли брехати одне одному.

— Тиждень, — сказав він. — Ти змусив нас нервувати.

— Я знав, — відповів я. — Але зв’язку не було. Інакше я б дав знати.

Він уважно подивився на мене.

— Вона переживала.

Я не перепитував, про кого мова.

— Я зайду до неї, — сказав я.

Король кивнув не одразу.

— Вона сьогодні… — він зупинився. — Будь обережний, Каеле.

Я був обережним усе життя.
Але цього разу — боявся не за себе.

Коридор до її покоїв був надто знайомий. Я міг пройти ним із заплющеними очима. Але сьогодні кожен крок віддавався напругою в грудях.

Я підняв руку, щоб постукати — і завмер.

Крик.

Чужий. Різкий. Надто голосний для цих стін.

— Ти поводишся, як дитина! — гаркнув чоловічий голос. — Королівство не чекатиме, поки ти надумаєш!

Я впізнав його одразу.

Мені не треба було бачити обличчя.

— Я не річ! — відповіла вона. Її голос тремтів, але не ламався. — Я не твоя власність.

— Станеш, — холодно. — І чим швидше ти це зрозумієш, тим краще для всіх.

Я відчинив двері без стуку.

Ліана сиділа на підлозі. Сукня зім’ята, волосся розсипалося по плечах. Вона не ридала — сльози текли тихо, наче тіло вже не мало сил кричати.

Принц стояв над нею.

Я зробив крок уперед.

— Вийди, — сказав я. Він різко обернувся. Я подивився на нього. Не злісно. Не загрозливо. Просто прямо. — Зараз.

Він вагався. Я бачив, як у ньому бореться статус із інстинктом самозбереження. Переміг другий.

Він пішов, грюкнувши дверима. Я зачинив їх за ним сам. Кілька секунд ми мовчали. Я опустився навпочіпки перед нею.

— Я тут, — сказав я тихо.

Вона підняла голову. Її очі були червоні, але живі. І в ту мить я зрозумів, наскільки боявся побачити їх порожніми.

— Ти… повернувся, — прошепотіла вона.

Вона спробувала встати — і ледь не впала. Я підхопив її інстинктивно, притиснув до себе, відчув, як вона тремтить.

Я не обіймав. Я тримав.
Так, як тримають те, що не мають права втратити.

— Він кричав, — сказала вона, ховаючи обличчя в мій плащ. — Казав, що я зобов’язана. Що в мене немає вибору.

Я стиснув щелепу.

— Він бреше.

Вона відсторонилася й подивилася на мене.

— Усі так кажуть, — гірко. — “Треба”, “повинна”, “так буде краще”.

— Для них, — відповів я. — Не для тебе.

Вона мовчала. Я бачив у її погляді втому, злість, страх — усе впереміш. Вона не плакала більше. Вона знову збиралася. І це лякало більше за сльози.

— Я не дозволю, — сказав я повільно, підбираючи кожне слово. — Я не дозволю нікому ламати тебе.

— А якщо це зробить мій батько? — тихо спитала вона. Я не відповів одразу.

— Тоді я стоятиму поруч, — сказав я чесно. — Але я не відступлю.

Вона довго дивилася на мене.

— Ти ризикуєш.

— Я робив це все життя.

Я знав: тепер усе зміниться.
Принц не відступить.
Політика стане бруднішою.
І я вже не зможу залишатися лише тінню за її спиною.

Але якщо хтось думає, що може торкнутися її —
йому доведеться мати справу зі мною.

І цього разу я не мовчатиму.