Глава X. Він не відповідає

Третій день почався так само, як і попередні два —
ніяк.

Палац прокинувся раніше за мене. Я це знала по звуках: тихі кроки слуг у коридорі, дзенькіт металу десь унизу, приглушені голоси варти. Світ жив, рухався, дихав — ніби нічого не сталося. Ніби не існувало тієї паузи, що зависла над усім королівством.

Я сиділа на ліжку, згорнувшись, і дивилася в одну точку. Лист, який я так і не віддала вчора гінцю, лежав на столику. Порожній. Я не змогла написати жодного слова.

Бо не знала, кому.

— Ваша світлість… — Міранда зайшла тихо, майже нечутно. — Чи бажаєте сніданок?

Я підняла на неї погляд.

— Він писав?

Вона завмерла. На мить. Але цього вистачило.

— Ні, — тихо відповіла вона. — Сьогодні… нічого не було.

Третій день.

Я повільно вдихнула. Повітря здалося холодним, різким.

— Добре, — сказала я так, ніби це не мало значення. — Можеш іти.

Міранда не рушила.

— Ліано… — обережно. — Його Величність скасував ранковий обід.

Я різко підвела голову.

— Чому?

— Сказали… державні справи.

Державні справи.
Завжди вони.

Коридори палацу сьогодні були іншими. Не порожніми — ні. Але надто стриманими. Люди не дивилися в очі. Радники говорили пошепки. Кілька разів я ловила на собі погляди — швидкі, уважні, співчутливі.

Це було гірше за будь-які слова.

Біля зали ради я зупинилася. Двері були прочинені. Я не збиралася підслуховувати. Чесно. Але почула ім’я.

— …Велорн мав вийти на зв’язок ще вчора до заходу сонця, — сказав знайомий голос.

Я впізнала Лоріана Тальбера.

— Можливо, затримка, — відповів хтось інший. — Північні дороги небезпечні.

— Небезпечні — це не причина мовчати, — сухо відрізав радник. — Він ніколи не мовчить без причини.

Я відступила. Серце билося так голосно, що я була певна — мене почують.

Він ніколи не мовчить без причини.

Я прийшла до батька без дозволу.

Він стояв біля вікна, спиною до дверей. Руки закладені за спину. Плечі напружені.

— Ти вже знаєш, — сказав він, не обертаючись.

— Скажи мені правду.

Він повільно повернувся.

— Каел Велорн не вийшов на зв’язок у встановлений час.

— Скільки?

— Третій день.

Я ковтнула.

— Це нормально?

Батько мовчав.

— Тату, — мій голос зірвався. — Це нормально?

— Ні, — нарешті сказав він. — Але це ще не означає найгіршого.

— Ти завжди так кажеш, коли означає.

Він підійшов ближче.

— Ліано, він — воїн. Він знав ризики.

— А я знала його, — різко відповіла я. — І він би знайшов спосіб дати знати, що живий.

Батько стиснув щелепу.

— Ти не маєш втручатися.

— Я вже втягнута, — прошепотіла я. — Просто ти цього не хочеш бачити.

Того вечора я не вечеряла. Не тренувалась. Не читала.

Я сиділа на підлозі у своїй кімнаті, розклавши перед собою карти. Північ. Гірські перевали. Старі шляхи. Місця, де можна зникнути — і де не знайдуть тіла.

Міранда зайшла, коли я вже запам’ятовувала маршрути.

— Ви виглядаєте так, ніби збираєтесь у дорогу.

Я підняла на неї очі.

— Якщо він не повернеться… — я замовкла. — Я не зможу тут залишитися. Можливо...

Вона нічого не сказала. Лише допомогла мені скласти плащ.

Вночі я вийшла на балкон.

Небо було чисте, холодне, байдужe. Зірки світили так, ніби не знали, що десь між кордонами мовчить людина, від якої залежало більше, ніж ціле військо.

— Ти ж обіцяв, — прошепотіла я. — Не словами. Присутністю.

Вітер не відповів.

І тоді я зрозуміла:
якщо тиша триватиме ще день — я піду.

Не як принцеса.
Не як донька короля.

А як людина, яка не може чекати.