Глава IX. Неспокій

Кажуть, що до відсутності людини можна звикнути.
Це брехня.

Минуло лише кілька днів, а палац уже здавався іншим. Занадто великим. Занадто гучним. Занадто відкритим. Я ловила себе на тому, що інстинктивно шукаю його погляд у коридорах, тінь біля колон, тиху присутність за спиною. І щоразу — порожнеча.

Я більше не тренувалась, як раніше. Не тому, що не хотіла — тіло пам’ятало кожен рух. Але думки постійно зривалися з ритму.

Північні рубежі.

Це слово звучало в голові, як попередження.

— Ваша світлість, — обережно сказала Міранда, коли я вже втретє перечитувала один і той самий рядок у книзі. — Ви нічого не їсте зранку.

— Я не голодна.

Це теж була неправда.

Я встала й підійшла до вікна. Далеко за мурами тягнувся шлях — той самий, яким він поїхав. Я знала карти. Знала, що там неспокійно. Знала, що дипломатичні місії рідко бувають лише дипломатичними.

— Мірандо… — я вагалася. — Ти щось чула?

Вона опустила погляд.

— У палаці говорять, що шлях небезпечний. Там зараз… нестабільно.

Слово було надто м’яким.

— А батько?

— Його Величність заборонив обговорювати це при вас.

Це означало лише одне: є що приховувати.

Тієї ж ночі я знову не спала. Коли палац затих, я накинула плащ і вийшла на балкон. Холодне повітря різало легені, але допомагало не розпастися.

Я уявляла його там — серед чужих земель, чужих поглядів. Без палацових стін. Без права на помилку. Він завжди був холоднокровним, але навіть це має межі.

— Ти сильний, — прошепотіла я в темряву. — Але навіть найсильніших можна зламати.

І саме це лякало.

Наступного дня я не витримала.

Я прийшла до батька без дозволу.

— Ти хвилюєшся, — сказав він, ще до того, як я відкрила рот.

— Я маю на це право.

— Ліано

— Він їде туди, де неспокійно, — перебила я. — І ти це знаєш.

Король Рене Дюваль підвівся повільно.

— Каел Велорн — не хлопчик. Він знає, що робить.

— Але він один із найцінніших людей королівства, — голос мій тремтів, і я вже не ховалась. — І ти відправив його туди без повної охорони.

Батько дивився довго. Надто уважно.

— Ти боїшся не за королівство, — тихо сказав він. — Ти боїшся за нього.

Я мовчала. Це було гірше за зізнання.

— Саме тому ти маєш триматися осторонь, — продовжив він. — Якщо щось піде не так, це не повинно

— Не повинно зачепити мене? — я гірко всміхнулась. — Запізно.

Того ж вечора до палацу прибув гонець.

Я не чула слів. Лише побачила, як обличчя батька стало жорстким. Як він стиснув руку в кулак. Як наказав усім вийти.

Мене теж.

Але я знала.

Щось сталося.

І вперше за довгий час я відчула справжній страх. Не за себе. Не за статус.
За людину, яка могла не повернутися.