Глава VI. Межа

Двір здавався спокійним того ранку. Надто спокійним.
Камінь під ногами ще зберігав нічну прохолоду, фонтани ледь чутно шуміли, а небо було чистим, ніби нічого в цьому королівстві не могло піти не так.

Я знала — це оманливе відчуття.

Після вчорашнього банкету люди дивилися на мене інакше. Не відверто, ні. Швидше — уважніше. Занадто уважно. Наче кожен намагався вгадати, що буде далі, і яку роль у цьому відіграватиму я.

Я йшла галереєю вздовж внутрішнього саду, коли почула кроки позаду.

— Принцесо Ліано.

Я не здригнулася. Я знала, хто це.

— Принце Едрику, — відповіла я, зупиняючись.

Він підійшов ближче, ніж було потрібно для ввічливої розмови. Його усмішка була м’якою, майже люб’язною, але очі — холодними.

— Вчорашній вечір був… показовим, — сказав він.
— У якому сенсі? — спитала я.
— Деякі речі не потребують слів, — відповів він. — Особливо коли рішення вже прийняті.

Я повільно вдихнула.

— Рішення, які не озвучують мені, не можуть вважатися моїми.

Він усміхнувся ширше.

— Вам не варто так напружуватися. Незабаром усе стане на свої місця.

І тоді він узяв мене за руку.

Не різко.
Не грубо.
Але без дозволу.

— Заберіть руку, — сказала я тихо.

Він не послухав.

— Ви моя майбутня дружина, Ліано. Людям корисно звикати до цієї думки.

Навколо було надто багато людей, щоб це залишилося непоміченим. Я відчула, як погляди спрямувалися на нас.

Я різко вирвала руку.

— Ви переходите межу, принце, — сказала я голосно й чітко. — Я не давала вам жодного права називати мене так.

У галереї запала тиша.

І саме тоді між нами став він.

Каел з’явився так, ніби був тут увесь цей час. Високий, спокійний, непорушний. Він не торкнувся принца — просто зайняв простір між нами.

— Принцесо, — звернувся він до мене, не відводячи погляду від Едрика. — Король чекає на вас.

Його голос був рівним. Холодним. Таким, що не потребував підвищення.

— Ми ще не закінчили, — напружено сказав принц.
— Закінчили, — відповів Каел. — Ви сказали достатньо.

Він нахилив голову — не як підлеглий, а як той, хто попереджає.

— Раджу вам пам’ятати, де ви перебуваєте.

Принц стиснув щелепу. Я бачила — йому це не сподобалося. Але він відступив.

Я нічого не сказала. Просто розвернулася і пішла.

Батько чекав у своєму кабінеті.

Двері зачинилися за мною важко, глухо.

— Що це було? — спитав він одразу.

Я не сіла. Я залишилася стояти.

— Це було те, що відбувається, коли мене не питають, — відповіла я.

— Ти дозволила собі надто багато, Ліано, — його голос був стриманим, але напруженим. — Ти поставила мене в незручне становище.

— А мене? — я зробила крок уперед. — Ти хоч раз подумав, у яке становище ставиш мене?

Він мовчав.

— Він узяв мене за руку, — сказала я. — Назвав своєю майбутньою дружиною. Публічно.
— Бо він вважає, що має на це право.
— А ти? — мій голос затремтів. — Ти теж так вважаєш?

— Це політика, — сказав батько. — Це стабільність. Це майбутнє королівства.

— А я що? — різко спитала я. — Частина договору?

— Ти — принцеса.
— Я — твоя донька!

Тиша впала важкою хвилею.

— Я не просила корони, — продовжила я. — Але ти хочеш, щоб я заплатила за неї всім своїм життям. І навіть не питаєш, чи зможу я так жити.

— Ти звикнеш, — сказав він тихіше.
— Ні, — я похитала головою. — Я зламаюсь. Або зненавиджу всіх вас.

Він відвів погляд.

— Рішення ще не оголошене офіційно, — нарешті сказав він. — Але ти повинна поводитися відповідно.

— А ти повинен мене почути, — відповіла я. — Бо якщо ти цього не зробиш — я знайду спосіб змусити.

Я розвернулася й вийшла, не чекаючи дозволу.

Я не пам’ятаю, як дійшла до своєї кімнати. Лише відчуття, що повітря стало занадто мало.

Я знала одне:
після сьогоднішнього дня нічого не буде, як раніше.

І Каел це знав теж...