Глава V. Те, про що мовчать за столом

Зала сяяла світлом сотень свічок. Золото відбивалося в кришталевих келихах, у прикрасах на сукнях, у відполірованих панелях стін. Музика лилася тихо, ненав’язливо, створюючи відчуття врочистості, але не радості.

Я зробила глибокий вдих перед тим, як увійти.

Сьогоднішній вечір був святом — день народження мого батька, короля Рене Дюваля. І водночас — випробуванням, про яке ніхто не говорив уголос, але яке відчувалося в кожному погляді, кожній паузі між словами.

Міранда допомогла мені з сукнею ще вранці. Світла тканина спадала м’якими складками, відкриті плечі здавалися занадто вразливими. Я виглядала саме так, як повинна виглядати принцеса. І саме так, як я сьогодні не хотіла виглядати.

— Ви надто напружені, Ваша Високосте, — тихо сказала Міранда, поправляючи моє волосся.
— Бо сьогодні всі будуть усміхатися й вирішувати мою долю, — відповіла я.
Вона мовчки опустила погляд.

У залі я одразу побачила батька. Він стояв біля трону, спокійний, упевнений, розмовляв із лордом Альфредом Марсіном. Поруч — леді Серена, бездоганна у своїй холодній елегантності. Їхня донька, леді Ізабель, трималася трохи осторонь, уважно спостерігаючи за всім навколо.

Принц Едрік сидів уже за столом.

Він підвівся, щойно я наблизилася, і ввічливо нахилив голову.

— Принцесо Ліано. Ви сьогодні… надзвичайно гарні.
— Дякую, принце, — відповіла я рівно, сідаючи.

Його погляд затримався на мені довше, ніж дозволяли правила пристойності. Не нахабно — скоріше оцінююче. Власницьки.

Я відчула, як напруга стискає груди.

І саме в цю мить двері зали відчинилися знову.

— Каел Велорн, — оголосив слуга.

Моє серце зробило дивний, різкий рух.

Він увійшов упевнено, без поспіху, немов ця зала належала йому не менше, ніж усім іншим. На ньому не було обладунків — темний камзол, простий, але бездоганно пошитий, підкреслював ширину плечей і силу постаті. 

Він виглядав небезпечно навіть без меча.

Батько одразу помітив його й широко усміхнувся.

— Каеле! — він вийшов уперед і міцно обійняв його, як давнього друга. — Радію, що ти прийшов.
— Я не міг не прийти, Ваша Величносте, — відповів Каел. — Особливо сьогодні.

Вони відступили на крок, дивлячись один одному в очі. Без поклонів. Без показної шанобливості. Рівний до рівного.

Я відчула, як напруга в мені повільно відступає.

Він тут.

Каел підійшов до столу. Проходячи повз мене, він ледь помітно зупинився.

— Принцесо, — тихо.
— Каеле, — відповіла я так само.

Нічого більше.
Але мені стало легше дихати.

Я помітила, як принц Едрік напружився. Його погляд ковзнув від мене до Каела, а пальці міцніше стиснули ніж.

— Ви добре знайомі? — запитав він, усміхаючись.
— Досить давно, — спокійно відповів Каел, сідаючи. — Я часто буваю в цьому домі.

— Розумію, — відповів принц. — Принцеса, очевидно, оточена… відданими людьми.

— Відданість і повага — не завжди одне й те саме, — сухо зауважив Каел.

Я опустила погляд у тарілку, приховуючи ледь помітну усмішку.

Під час вечері батько багато говорив. Про королівство. Про мир. Про союзників. Слова були обережні, правильні — але між рядків читалося значно більше.

— Наші родини давно пов’язані спільними інтересами, — сказав лорд Альфред. — І я вірю, що ці зв’язки можуть стати ще міцнішими.

Я завмерла.

Принц Едрік підвівся.

— Для мене було б честю частіше бачити принцесу Ліану, — промовив він, дивлячись прямо на мене. — І… бути ближче до вашої родини.

У залі запала тиша.

Я повільно підвелася.

— Мені приємна ваша увага, принце, — сказала я рівно. — Але я вважаю, що деякі речі потребують часу. І… щирості.

Музика несміливо заграла знову. Розмова розпалася на шепіт.

Каел дивився на мене уважно. Пильно. І я знала — він усе зрозумів.

Я не витримала й вийшла на балкон.

Нічне повітря було прохолодним. Я сперлася руками на кам’яні перила, намагаючись заспокоїтись.

Кроки позаду я впізнала одразу.

— Ви не втекли, — тихо сказав Каел.
— Я просто не змогла там залишатися, — відповіла я. — Вони говорять так, ніби мене немає.

Він став поруч, не торкаючись.

— Інколи мовчання — це теж відповідь.
— Але не вибір, — сказала я.

Він повернувся до мене.

— Ви маєте право на вибір, Ліано. Навіть якщо весь світ робить вигляд, що це не так.

Я подивилася на нього.
І вперше за весь вечір відчула, що мене справді чують.