Глава IV. Бій з емоціями…

Вечір повільно опускався на замок. Свічки на коридорах мерехтіли, відкидаючи довгі тіні на кам’яні стіни. Я поверталася до своїх покоїв після дня, який залишився десь позаду — яскравий і чужий, мов сон, що не має нічого спільного з моїм життям. Серце стукотіло шалено: музика, сміх, танці, розкішні сукні… усе це тепер здавалось віддаленим, ніби хтось витягнув мене з нього і поставив на холодну підлогу реальності.

Міранда вже розкладала мої речі. Вона акуратно складала сукні, знімала заколки, тихо насвистувала мелодію, яка зазвичай заспокоювала мене. Сьогодні вона тільки дратувала.

— Ваша світлість, сьогодні ви… виглядали просто неймовірно, — почала вона, але я махнула рукою.

— Мірандо, мені зараз не до компліментів, — відказала я.

Слова її сприймалися лише як фон, і навіть звичайні дії здавалися важкими. Серце билося шалено, груди здавало від напруги.

У цей момент у кімнату зайшов слуга, коротко схиливши голову:

— Ваша світлість, король Рене Дюваль кличе вас.

Я відчула холодок у животі. Вдихнула глибоко і рушила коридорами до трону. Світло від свічників падало на обличчя батька, підкреслюючи суворі риси, очі були холодні, майже кам’яні.

— Ліано, — промовив король Рене спокійно, але з твердим тоном, — ми вирішили. Ти маєш вийти заміж за принца Едріка Марсіна.

Серце зупинилося на секунду. Я відчула, як усередині все стискається.

— Але батько… я… — намагалася почати я, але він перебив.

— Рішення остаточне. — Його голос став суворішим. — Для честі родини. Для королівства.

Я не могла стримати протест:

— Але я не хочу! Я не знаю цього принца, і я не можу просто… просто віддати своє життя людині, яку не вибрала сама! Точніше знаю. Знаю який він, але він не той хто стане для мене коханим.

Батько підняв брову, його обличчя залишалося непохитним.

— Ліано, це не питання. Ти — принцеса, і твоя роль у королівстві важливіша за твої бажання.

— Але чому моє життя має належати комусь іншому? — голос тремтів, але я не зупинялася. — Чому я повинна підкорятися лише тому, що він син Лорда Альфреда Марсіна? Він нудний, слабкий, і я не хочу бути його дружиною!

Король відкинувся на спинку крісла, холодно, владно:

— Ти не оцінюєш ситуацію. Принц Едрік — представник могутньої родини. Союз з ними зміцнить наше королівство. Все решта — це лише твої примхи.

Я відчула, як в очах спалахнув вогонь. Кожне його слово, кожен наказ — це лезо, що впивалося у серце.

— Примхи? — повторила я різко. — Це не примхи! Це моє життя! Моє серце! Я не хочу, щоб хтось вирішував за мене!

Батько похитав головою, його голос був холодним і невблаганним:

— Досить. Я сказав, що ти виходиш заміж. Це наказ.

Сльози наверталися, але я не хотіла, щоб він бачив їх. Я зрозуміла: мої слова не змінять його рішучості.

Не витримавши, я різко розвернулася і вибігла до своєї кімнати. Двері ледве витримали удар, коли я їх зачинила. Сльози котилися по щоках, але швидко я зібрала їх у кулак, бо знала: не можу дозволити собі слабкість.

Я зірвала з себе вечірню сукню, перевдяглася у спортивний одяг. Волосся зібрала у тугий хвіст. Серце стукотіло шалено, думки бігли кілометрами в секунду. Я сіла на свого коня і, не озираючись, поїхала до полігону для тренувань, що був трохи за межами замку.

Поле зустріло мене тишею. Ліс і нічне небо створювали відчуття свободи. Я віддала коня прислузі:

— Зачекайте тут, я скоро повернуся.

Першим ділом я почала розминку: біг, стрибки через низькі бар’єри, силові вправи. Потім підійшла до груші і почала бити її руками й ногами. Кожен удар був відлунням моєї злості, розчарування і безпорадності.

— Ліано, чому ти тут так пізно? — пролунав голос.

Я обернулася. Стояв Каел, чорноволосий, кароокий, плечі широкі, руки мускулисті. Його погляд був спокійний, але уважний. На диво без обладунків.

— Тренуюся, — сказала я, не дивлячись на нього.

— Не думаю що Рен відпустив б тебе в такий пізній час, так і одну. — Він схрестив руки та продовжував дивитися, що я роблю.

— Не твоє діло. — Я нарешті повернулась до нього. —  Ти був відповідальним за мене під час поїздки в 2— ге королівство. Я вже вдома, тому не заважай. 

— Якщо я батьку розкажу, що ти тут.. 

— Розповідай, вперед! —  Одразу його перебила, не даючи договорити. — Каел Велорн, прошу, їдьте додому.

— Тоді давай краще поб’ємось, — запропонував він, і я відчуваю, як серце стиснулося від адреналіну.

Ми стали один навпроти одного. Повітря стало густим, наповненим очікуванням. Його удари були точними, але він трохи піддавався, даючи мені шанс.

— Практика краще, коли хтось сильніший, — кинув він між ударами. — Ти будеш старатися перевершити його і навіть не помітиш, як станеш сильнішою.

Я відчула, як кипить лють і розчарування, і кинулася з новою силою. Кожен удар був виплеском емоцій: відчай, страх, злість.

— Що сталося? — спитав він, помітивши мою лютость.

— Мене видають заміж! — крикнула я, б’ючи ще сильніше.

Він завмер на мить, пропустив мій удар. Я не очікувала цього і від того що злякалась за нього, пропустила удар у живіт. Болі не було — лише розрядка.

Я продовжувала битися, дихання важке, руки боліли, серце застукотіло шалено. Раптом зробила крок назад, і сльоза скотилась по щоці.

Каел помітив це одразу:
— Ти не хотіла плакати, правда? — промовив тихо. — Твоє обличчя лише показує лють і силу, щоб ти могла битися чи захистити себе.

Я схопилася за голову, вдихнула глибоко. Його слова різали крізь шум у голові.

— Я не можу мовчати, — сказала я, сідаючи на пагорбі поруч із полем. — Я жила боєм, а тепер мене примушують жити чужим життям. Ти думаєш, що йому подобається, що я можу надерти йому зад?

Він сів поруч, уважно, але не надто близько.

— Знаєш, із-за своєї роботи я знаю багато принцес. Ніхто з них навіть мер в руки не брав. Тобі звісно скажуть, щоб ти цього більше не робила. Ніхто не має права вирішувати за тебе, — тихо промовив він. — І навіть якщо вони думають інакше, це не змінить тебе.