Глава II. Дорога за межі стін

Лист я тримала в руках уже втретє за цей тиждень. Тонкий папір, знайомий почерк, слова, написані з теплом і легкою тугою. Моє серце стискалося щоразу, коли я доходила до кінця.

Я дуже хотіла поїхати.

За обіднім столом цього дня нас було більше, ніж зазвичай. Батько сидів на чолі, мати — поруч. Навпроти мене — Каел Велорн.

Він був без обладунків.

Темний, простий одяг підкреслював його статуру краще, ніж будь-яка броня. Широкі плечі, сильні руки, спокійна, впевнена постава. Чорне волосся, кілька пасм спадали на лоб. Карі очі дивилися уважно, холодно, ніби він завжди оцінював простір навколо — людей, рухи, можливі загрози.

Його обличчя було суворим, але не грубим. Різкі вилиці, чітка лінія щелепи, кілька ледь помітних шрамів — таких, які не кидаються в очі, але говорять більше за слова. Він не намагався справити враження. І саме тому його присутність відчувалася сильніше за інших.

Я відвела погляд першою.

— Я хочу поїхати, — сказала я, звертаючись до батька. — У сусіднє королівство. Навідати подругу.

Батько відклав прибори.
— Ні.

— Я давно її не бачила. Вона нещодавно писала. Я ненадовго, — наполягла я.

— Часи неспокійні, — відповів він. — Ти не поїдеш без надійного супроводу.

Тиша затягнулася.

— Я можу її супроводити, — спокійно промовив Каел.

Я підняла очі. Він дивився не на мене — на батька.

— Мені все одно потрібно в той бік. У справах. Я відвезу вашу принцесу й поверну її тоді, коли ви накажете.

Батько кілька секунд мовчав, уважно вивчаючи його.
— Якщо з нею щось станеться, — сказав він нарешті, — відповідальність буде на тобі, Друже.

— Я це розумію, Рене — відповів Каел так само рівно.

Більше нічого не додав. Наші погляди з Каелом зустрілись. Я трішки опустила голову, кивнула, ніби сказала “дякую”. Він повільно заплющив очі, це означало “будь ласка.”

Я підвелася швидше, ніж дозволяв етикет, і, ледь стримуючи радість, рушила до своїх покоїв.

Міранда допомагала складати речі, постійно усміхаючись.
— Ви виглядаєте інакше, — зауважила вона. — Наче дихаєте вільніше.

— Бо так і є, — відповіла я.

У дворі нас уже чекали багато коней на яких сиділо погато лицарів та карета. Каел стояв біля свого — високого, темного, такого ж спокійного й зібраного, як і він сам. У дорозі він знову був у обладунках, і вони сиділи на ньому так природно, ніби були продовженням тіла.

— Ви готові? — запитав він.

— Так.

Ми їхали довго, мовчки. І це мовчання не тиснуло. Він постійно щось писав на паперах. Лише одного разу він повернув голову:
— Якщо втомитеся — скажіть. 

— Добре.

Його голос був низький, стриманий. Без зайвих інтонацій.

***

Коли ми в’їхали в інше королівство, повітря здалося теплішим.

Підїхавши до подвір'я подруги, вона вибігла мені назустріч, не зважаючи на правила, і міцно обійняла.

— Ліано! — засміялася вона. — Нарешті!

Я відповіла так само щиро.

Каел залишився трохи осторонь, уважно спостерігаючи за простором, людьми, рухами. Навіть тут, без зброї в руках, він залишався воїном.

— Я буду поруч, — сказав він мені перед входом. — Якщо щось знадобиться.

— Дякую, — відповіла я.

Він кивнув і відійшов. Пішов привітався з охоронцеми Елізи. Звісно, він їх знає. Та я почула що він їм сказав.

“За ними дивіться буде уважно. Щось станеться то ви перші политете.” І нарешті він пішов.

Я дивилася йому вслід трохи довше, ніж слід було.

Попереду були три дні.
І я відчувала — вони не минуть безслідно. 

 — Ого, тебе сам Каел Велорн привіз. Ти маєш мені багато чого розповісти, подруго. — Я лише усміхнулась та ми пройшли в середину замку.