Глава I. Камінь, сталь і тиша

Я прокинулася ще до світанку.

У замку в цей час панує особлива тиша - не порожня, а стримана, мов він затамував подих. Кам’яні стіни зберігали холод ночі, а повітря було чистим і різким. Я кілька хвилин лежала нерухомо, дивлячись у темну стелю, слухаючи власне дихання і далекі, рівні кроки варти за дверима.

Такі ранки я любила найбільше. Вони належали лише мені.

Я підвелася, ступила босими ногами на холодну підлогу й підійшла до вікна. Внутрішній двір поволі оживав: слуги перетинали арки, хтось ніс кошики з білизною, десь тихо дзенькнув метал. Сонце ще не зійшло, але день уже починався.

— Ваша світлість, — майже беззвучно озвалася Міранда, з’явившись за моєю спиною. — Сніданок за пів години.

Я кивнула й дозволила їй допомогти з одягом. Сьогодні я обрала просту сукню — світлу, без важких прикрас, зручну для руху. Усе урочисте я залишала для балів і прийомів. Ранки й тренування вимагали іншого.

Сніданок

Обідня зала була наповнена м’яким світлом і запахом свіжого хліба. Батько сидів за столом із паперами, зосереджений, як завжди. Мати пила чай, уважно спостерігаючи за всім довкола.

— Ти рано прокинулась, — зауважив батько, підвівши очі.

— Не хотілося спати, — відповіла я.

Ми говорили про справи королівства: про дороги, які потребують охорони, про листи з сусідніх земель, про підготовку до прийомів. Це були звичні розмови, у яких я брала участь з дитинства. Я слухала, ставила запитання, відповідала — спокійно й уважно.

Та думками я вже була далеко від столу.

Там, де немає шовку і ввічливих слів.
Там, де дзвенить сталь.

***

Тренувальна територія лежала за південною стіною королівства. Простір відкритий, утоптана земля, мішені з численними слідами стріл, дерев’яні стійки, що пам’ятали сотні ударів.

Мій тренер не був людиною багатослівною. Він не робив знижок на мій титул і не пом'якшував рухів. І це мені подобається.

— Ще раз, — коротко сказав він.

Я натягнула тятиву. Плечі напружилися, пальці трохи боліли, але постріл був чистим. Стріла влучила майже в центр.

Потім був меч. Повторення, удари, баланс. Крок уперед — відхід — поворот. Рухи ставали автоматичними, тіло працювало швидше за думки. Після цього — вправи на витривалість, верхова їзда, дихання.

Тут я не була принцесою.
Тут я була собою.

Перерва. Я опустилася на траву, дозволивши землі прийняти втому. Пил осів на руках і подолі спортивного одягу, але мені було байдуже. Вода з фляги була холодною й освіжаючою.

Саме тоді я помітила їх.

На сусідньому полі тренувалася велика група лицарів. Вони рухались злагоджено, чітко, без зайвих слів. Але мій погляд притягнув не стрій.

А той, хто за ним спостерігав.

Він стояв трохи осторонь. Його обладунки різко відрізнялися від решти — темні, охайні, без надмірних прикрас, але з відчуттям сили, яку не потрібно демонструвати. Вони не блищали — радше поглинають світло.

Я впізнала його одразу.

Каел Велорн.

Друг мого батька. Людина, яку я майже щодня бачила в замку. Головний лицар нашого королівства. Про нього говорили по-різному, але завжди з обережністю. Жорстокий. Сміливий. Холоднокровний.

Батько цінував його особливо. Каел не принижував себе зайвими титулами, не грав у придворні ігри. Він говорив рівно, дивився прямо і поводився так, ніби його статус — не привілей, а відповідальність.

Я знала, що його люди служать не лише нашому королівству. У кожному з чотирьох були свої головні лицарі, свої накази. Але саме Каела вважали найнебезпечнішим. Бо він буг головним.

І, як би не хотілося цього визнавати, — найвражаючим.

Я дивилася, як він командує. Його голос не був гучним, але кожне слово виконували миттєво. Лицарі рухалися без запитань, без сумнівів.

— Ліана, — нагадав мій тренер.

Я підвелася. На мить наші погляди перетнулися.

Його очі були холодні й уважні.

Я відвернулася першою.

***

Після тренувань день повернувся у звичне русло. Гаряча вода змила втому, коридори зустріли прохолодою, слуги — низькими поклонами. Обід, заняття з історії та картами, довгі розмови про кордони й союзи.

Я виконувала все, що від мене очікували.

Та час від часу ловила себе на тому, що згадую темні обладунки і спокійний, владний голос.

Надвечір я вийшла у двір. Сонце торкається стін, залишаючи довгі тіні на камені. Тренувальні поля спорожніли.