Розділ 80. Ті, хто залишаються

Постріли ставали ближчими. Секунди розтягувались, як перед грозою, коли повітря вже наелектризоване, але перший удар ще не пролунав. Павло кинув погляд на екрани — камери фіксували рух щонайменше трьох бойових груп, що заходили з різних напрямків. Це була не випадкова вилазка, не сліпа атака. Їх вирахували. І знали, що саме їм потрібно.

— Пакуємо носій! — коротко кинув Павло, відчуваючи, як у грудях усе стискається.

Мифодій діяв швидко, майже машинально. Його пальці тремтіли, але він знімав захисний блок із накопичувача, ховав капсулу в свинцевий чохол, перевіряв герметичність. Павло ж тим часом підключав дистанційний маяк-знищувач: якщо його схоплять живим, носій не повинен потрапити до рук ворога.

У таборі вже лунали крики. Хтось відкривав вогонь у відповідь, але було зрозуміло: це затримка, а не справжня оборона. Супротивник ішов цілеспрямовано — на них двох.

— У нас є два шляхи, — сказав Павло, спокійно, але його голос нагадував удари молота. — Перший — тікаємо через технічний тунель. Ми врятуємося, і, можливо, потім ще матимемо шанс. Другий — я залишаюсь, стримую їх щонайменше десять хвилин. А ти виходиш із носієм за межі радіоблокування.

Мифодій зустрів його погляд. У його очах була суміш болю й розуміння, але запитання він поставив майже ритуально:

— І яким шляхом ідеш ти?

Павло не відвів очей. Відповів без пафосу, без надриву, але так, як відповідає людина, що вже зробила вибір у серці:

— Я залишаюсь.

Мифодій лише кивнув. У ньому більше не було вагання. Він знав: це не геройство. Це не прагнення слави. Це поклик совісті, даний зверху, і Павло його почув.

---

Через хвилину Мифодій уже спускався у вузький технічний хід. Він ніс капсулу, планшет із копією відео Коваленка та особисті ключі доступу. Його кроки віддавались гулом, і цей звук здавався останнім зв’язком між ними. Павло чув його, доки дверцята не зачинилися.

Він лишився сам.

Павло повернувся в центр командного блоку. Зняв усе зайве — рюкзак, бронепластини, навіть ремінь, який міг заважати. Перевірив автомат, обойми, гранати. Рухався повільно, але впевнено. У голові не було паніки — лише спокій, схожий на молитву.

Перед собою він увімкнув великий екран. Запустив відео Коваленка на повтор. Хай кожен, хто прорветься, бачить: тут не ховаються, не благають про пощаду. Тут говорять правду.

Вибухом зірвало головні двері. Стіну залило пилом, бетон осипався на підлогу. У клубах диму з’явилися темні силуети в тактичному спорядженні. Вони йшли швидко, як хижаки, впевнені у своїй перевазі.

Павло відкрив вогонь.

Перший упав одразу, другий завмер на місці — не очікуючи такого опору. Третій кинув димову гранату. Простір затягло сірим туманом, але Павло вже відчував рух, стріляв короткими серіями, намагаючись не витрачати зайвого.

Кожна куля була вибором. Кожен постріл — відстрочка для Мифодія, для носія, для істини.

---

Він відчував, як у душі поруч стоїть Господь. Не в словах, не в іконах, не в обрядах — у самій тиші, яка з’являється тоді, коли людина готова йти до кінця.

> «Якщо Ти поставив мене тут, — думав Павло, стискаючи автомат, — значить, і ця хвилина — Твоя. Я лише солдат. Ти — Господь битви».

Бій тривав шість хвилин. Важких, довгих, кожна з яких могла стати останньою. Павло відчував біль — куля пробила бронежилет збоку, кров просочувала одяг, але він тримався. Стояв.

Потім настала коротка тиша. Дим осів. Павло важко переводив подих. Пальці тремтіли, але він знову заряджав зброю. Він знав: це була лише перша хвиля.

І друга не забарилася. Знову вибухи, знову крики, знову темні постаті ринули всередину. Павло зустрів їх вогнем, хоча сил уже майже не лишалося.
---

Раптом у комунікаційний канал прорвався голос. Спершу шипіння, а тоді — чіткий шепіт:

— Це Мифодій… я вийшов… сигнал пішов. Передав Коваленкові сліди. І новим. Слава Богу.

Павло усміхнувся. Попри біль і втому, ця усмішка була світлою. Він стиснув автомат міцніше, як хрест у руці.

— Це твоя справа, Господи, — прошепотів він. — Я лише солдат.
---

Коли вороги нарешті прорвались у центр, Павло вже лежав на підлозі. Він був непритомний, але живий. Його не добили. Можливо, не встигли. Можливо, не посміли — бо у тиші над ним ще лунав голос Коваленка з екрану:

> «Краще бути переслідуваним за істину, ніж захищеним брехнею».

Вони знищили табір, винесли обладнання, але носія там уже не було.

Істина вирвалась. Пішла далі.

А той, хто залишився, дав їй цей шлях ціною власного життя.