Розділ 78. Те, що не забрали вогонь і час

Старий сектор зустрів їх тишею. Але це не була мертва тиша, до якої вони звикли на зруйнованих позиціях. Це була інша тиша — жива, пильна. Вона мала вагу, немов присутність, яку можна відчути плечима і спиною. Тут не мовчали — тут дивилися.

Павло зрозумів це одразу, як тільки ступив на потрісканий асфальт серед руїн села Петрівське. Колись це село було живим: вікна зі світлом, дитячий сміх, запахи свіжоспеченого хліба. Тепер — чорні провалля хат, обгорілі паркани, зламані хрести на цвинтарі. І попри це — відчуття, що тут все ще хтось є.

— Тут холодно не через вітер, — пробурмотів Мифодій, закутуючись у куртку. — Холод іде від землі.

Павло кивнув. Він знав: це місце зберігає пам’ять. І ця пам’ять не завжди мовчить.

Руїни лежали між пагорбами, мов покинута каплиця. Навколо — поле, а в центрі, біля старих шахтних вентиляційних коридорів, чорніло провалля, накрите іржавим залізним листом.

— Координати ведуть туди, — сказав Мифодій, вказуючи на металеву плиту.

Павло зупинився. Записка з іменем «Коваленко» все ще лежала в його кишені, не розпечатана. Внутрішній голос шепотів: «Рано. Спершу — місце. Потім — слово».

---

Вони спустилися обережно. Опори шахти, хоч і старі, тримали дивовижно міцно. Час мав стерти їх, але вони стояли. Павло подумав: «Якби Господь хотів, щоб цього вже не було — воно б не стояло». А раз стоїть, значить, має значення.

На глибині двадцяти метрів почався вузький прохід. Його стіни світилися вогкістю, лампи підсвічували сліди старої фарби. Павло нахилився і провів пальцем по напису, який проступав із темряви:

Сектор 3-К. Архів. Об'єкт: «Набат».

— «Набат»… — прошепотів Мифодій. — Чув коли-небудь?

— Не тільки чув, — відповів Павло низьким голосом. — Я мав бути в групі перевірки цього об’єкта. Але тоді, в останній момент, доступ закрили. Без пояснень.

Його слова зависли в тісному коридорі, як попередження.
---

Врешті вони натрапили на камеру з бетонними стінами. Там, серед уламків, стояла металева капсула. Вона виглядала, наче її щойно витягли з вогню, але її герметичність залишалася цілою. На кришці виднівся напис:

S-КОВ-12.

Павло провів рукою по металу. І в ту ж мить відчув щось незбагненне. Не звук, не рух, а наче подих. Капсула дихала пам’яттю. Не живою, але важливою.

— Це сховище, — тихо сказав він. — Інформаційне ядро. Такі використовували лише в найсекретніших операціях. Якщо Коваленко щось залишив тут — значить, це було найголовніше з усього, що він мав.

Мифодій витягнув маленький папірець із символами. То був набір кодів, залишений разом із запискою. Він ввів послідовність на старому панелі, дивуючись, що вона ще працює.

Клац.
Метал зсунувся. Капсула відчинилася.

Всередині був жорсткий носій старого формату, наче антикваріат. І поруч — фотографія.

На фото: молодий Коваленко. Його обличчя свіже, але вже з втомою у погляді. Поруч із ним — чоловік у цивільному, в руках якого планшет із емблемою спецпроєкту. На звороті фотографії було написано:

> «Той, хто бачить усе — і мовчить, стає співучасником. А тому я говорю. Якщо читаєш це — час настав».

В коридорі стало ще холодніше. Павло відчував, як ці слова прорізали простір гостріше за ніж.

---

Він нарешті розпечатав записку. Червоний віск тріснув, залишивши на пальцях слід, ніби крапля крові.

Усередині був короткий текст:

> «Ти знаєш, куди веде цей шлях. Якщо прийшов — значить, готовий. Далі ти не лише виконавець. Ти — свідок.
А свідки відповідають не перед системою. Перед Богом.К.»

Павло стиснув листа так, що віск кришився. Його подих став глибшим, важчим. Він зрозумів: усе, що було раніше — це лише кроки підготовки. Тепер він не просто солдат, не просто аналітик. Він свідок. А свідок — це той, хто не може мовчати і повинен говорити.

Істина, яка відкривалася перед ним, була не з тих, що можна заховати у звітах чи закрити грифом «таємно». Це була істина, яку доведеться захищати. Не лише словами. Не лише зброєю. А навіть своїм життям.
---

На мить йому здалося, що він знову відчув присутність того погляду, про який говорив Мифодій тоді. Про снайпера, який не стріляв. Хтось дивиться. Хтось чекає.

Але цього разу Павло вже не боявся. Він знав: його шлях тепер не просто завдання. Це шлях істини.
І цей шлях вестиме його далі — туди, де вогонь і час безсилі.