Розділ 77. Сліди у вогні

Після того, як Мифодій залишився живий, у Павлові щось змінилося. Він не став боягузом, не впав у відчай, і навіть не виглядав виснаженим. Його мовчання було іншим — воно нагадувало камінь, що тримає в собі полум’я. Невидиме, але пекуче.

Його думки крутилися навколо одного: життя Мифодія було збережене не його майстерністю і навіть не випадковістю. Це було втручання. Господь дав дозвіл на милість. А там, де милість, завжди поряд іде і випробування. Павло розумів: наступний крок уже наближається.

На світанку розвідка принесла підтвердження: снайпер, який працював по них, був не сам. Група прикриття, кілька людей у тилу, кілька на позиціях ближнього рубежу. Але найголовніше — це все виглядало як початок атаки, якої так і не сталося. Ворог зник. Раптово, помірковано, немовби його там і не було.

— Вони відчули щось, — сказав один із аналітиків, розкладаючи на столі карту. — У нас переваги не було. Але вони зникли. Таке враження, що їх хтось попередив.
— Або налякав, — сухо кинув Павло.

Він не мав сумніву: це була Божа допомога. Але навіть дива треба вміти читати, як знаки.

Мифодій, з перемотаним плечем, сидів поруч.
— Це не кінець, — промовив він, потираючи руку. — Я бачив у приціл ще одного. Він не стріляв. Просто дивився. На тебе, Павле. Не на мене.

Павло повільно кивнув. Його вже не дивувала така поведінка. Бо іноді вороги приходять не для того, щоб убити. Вони приходять, щоб вивчати. І це завжди страшніше за кулю.
---

Минуло дві доби. Павло сидів у польовому штабі, в кімнаті, де гул апаратури і тьмяне світло моніторів створювали відчуття іншої реальності. Перед ним на екрані миготіли теплові знімки місцевості. Спершу він бачив лише звичайні плями — вибухи, вогонь, згарища. Але поступово картина складалася у щось незрозуміле.

Один із операторів нахилився вперед.
— Подивись сюди. Це не просто наслідки бою. Бачиш? Лінії збігаються. Це... візерунок.

Павло примружився. Під інфрачервоним світлом згарища виглядали інакше. З хаосу проступала структура. Немов хтось навмисно випалив на землі слід.

— Це код, — тихо мовив він. — Координати.

У кімнаті стало тихо. Хтось нервово відкашлявся.

— І що це за координати? — спитав один із молодших аналітиків.
— Старий сектор, — відповів Павло. — Там колись була секретна евакуація. Нас тоді туди не пустили.

Новачок злякано пересів ближче до стіни.
— Але ж там... пустка. Виселені села, покинуті шахти, підземелля. Там усе згоріло ще десять років тому. Кажуть, земля там проклята.

Павло подивився на нього важким поглядом.
— Саме тому ми й поїдемо туди. Тому, що це не прокляття а таємниця.
---

Вечір був темним. Колона їхала старою дорогою, яку давно не ремонтували. Асфальт місцями зник, лишивши після себе камінь і пилюку. Фари виривали зі сну дороги чорні дерева, скособочені стовпи, іржаві знаки з вицвілими літерами.

Мифодій сидів поруч із Павлом. Його очі, хоч і стомлені, але світилися напругою. Нарешті він дістав із внутрішньої кишені тонкий згорток. Це була записка, запечатана червоним воском. На ній — лише одне ім’я:

«Слідчий Коваленко».

— Це тобі, — сказав Мифодій, простягаючи записку. — Передали через третіх людей. І додали: «Коли прийде час — він сам зрозуміє».

Павло довго тримав листа в руках. Віск був теплим, ніби його щойно наклали. Він відчував, що цей клаптик паперу не простий. Наче за ним стояла чиясь тінь, чиясь воля.

Він підняв очі на темну дорогу попереду. Вона тягнулася у чорне минуле, до місць, які всі намагалися забути. Але саме там чекала Павла відповідь.

Може, настав той час.
Може, вже близько.
---

Їхала машина, а в голові Павла виринали спогади. Він пам’ятав, як десять років тому зону евакуації огородили колючим дротом. Як туди не пускали нікого, навіть тих, хто шукав рідних. Казали — небезпечно. Але правди ніхто не знав. І тепер ці «сліди у вогні» тягли їх саме туди.

У темряві за вікном здавалось, що полум’я ще горить. Що там, де були села, досі стоять чорні хати, і з вікон дивляться ті, кого давно не мало бути, тому що їхі всіх примусово переселили. Чому це таємниця, яку їм ще необхідно виявити.

Павло поклав руку на записку з іменем. Він не відкрив її. Ще ні. Але відчував: цей папірець має стати ключем. І ключ цей відкриє не двері. Він відкриє їхні душі — перед чимось більшим, ніж війна.