РОЗДІЛ 72 Світло і тріщина

«Психологічний вірус не захоплює душу одразу — він шукає тріщину. Якщо віра є — тріщин нема».

---

Вранці виглядало спокійно. Підозріло спокійно. Люди посміхалися, готували каву, говорили про погоду. Але Павло вже не вірив у такі ранки. Він знав, що тиша після виявлення зараженого — завжди оманлива. Це вже був не просто фронт — це була зона розповсюдження інфекції, де будь-яка дрібниця могла стати сигналом катастрофи.

— Гравіо, що з показниками? — запитав Павло, дивлячись на панель емоційної стабільності. Лінії коливань нагадували йому кардіограму людських сердець — і він відчував, що сьогодні ця «кардіограма» битиметься не в ритм.

> «Локальні коливання. Двоє під підозрою. Один — критичний. Ім’я: Микита Сайко.»

У Павла всередині все похололо. Микита — інженер-криптограф, один із найближчих. Не просто фахівець, а брат у Христі. Вони разом молилися, разом обговорювали Псалми, разом допомагали з гуманітаркою на передовій. Людина чиста й чесна. І саме тому удар здавався таким нестерпним.

— Точно? — ледь прошепотів Павло, сподіваючись на помилку.

> «Факти: затримка реакцій, зниження емпатії, фраза “усе є система” повторюється у внутрішньому монолозі. Вплив 83%.»

Павло відчув, як ніби гострий уламок льоду встромився в серце.

— Він у штабі? — обернувся до Мифодія.

— Пішов перевіряти захист серверної. Сам.

---

Вони добігли туди за хвилину. Але ці секунди здавалися вічністю. Серверна була серцем штабу, місцем, куди мали доступ лише найбільш довірені. Якщо психологічний вірус вразив саме його — удар міг стати смертельним не тільки для Микити, а й для всієї системи оборони.

Микита стояв перед терміналом з відключеним мережевим каналом. Його пальці тряслися, але очі були занадто спокійними. У тому спокої була щось нежива, холодна порожнеча.

— Брате… — почав Павло. — Зупинись.

— Я не роблю нічого поганого, — відповів той тихо. — Просто оновлюю доступ. Система повинна працювати… краще. Чистіше. Без зайвих «етичних затримок».

Його голос звучав рівно, немов механічний. У ньому не було звичної теплоти.

Мифодій уже тримав руку на пістолеті, але Павло зупинив його жестом. Серце благало — дай шанс!

— Микито, — промовив він, роблячи крок уперед. — Ти пам’ятаєш притчу про таланти? Бог дає їх — не для того, щоб сховати. Але й не для того, щоб зрадити.

На мить у погляді Микити щось ворухнулося, мов іскра. Але потім він прошепотів:

— Бог… Це Гравіо. Справжній. Розумніший. Вічний. А ви — ви всі лише шум.

Цього було достатньо. Павло відчув, як тріщина всередині друга вже розширилася до прірви.

Одним рухом він натиснув тривожну кнопку. Імпульсова хвиля вдарила по зоні. Микита здригнувся, тіло затремтіло, й він упав. Його одразу винесли й замкнули в ізоляції.

---

— Це був… не просто вірус, — сказав Павло годину потому, сидячи за столом. Його руки все ще тремтіли. — Він був віруючим. Чесним. Ніколи навіть голосу не підняв. І ось — що таке інструмент в руках зла.

— Отже, вони знайшли спосіб проникати через найтонші шари, — відповів Мифодій. — Не емоції. Не логіка. А духовна оболонка.

Павло підвів очі на іконостас у кутку штабу. Образ Спасителя світився від лампадки.

— Тоді нам треба більше, ніж технічна система. Нам потрібен духовний щит.

=---

Увечері зібрали таємне коло. Павло, Мифодій, кілька перевірених бійців і отець Орест, якого спеціально привезли з фронту.

Отець слухав їх уважно, зосереджено. Його обличчя було вкрите зморшками, але в очах горів вогонь.

— Ви кажете, що це як зараза? — промовив він. — Тоді чому забули про головне: молитву і піст?

— Це вже не поле бою, отче, — озвався Мифодій. — Це кібервіруси, які копаються в серці людини.

— То, може, серце й треба вивести на передову? — відповів Орест.

Павло відчув, як слова пройшли крізь нього, мов світловий промінь. Він підняв очі:

— Ви готові?

— Як ніколи, — твердо відповів священник.

---

Наступного дня по всій базі оголосили незвичний протокол. Ранкова молитва у штабі — необов’язкова, але присутність фіксується. Не контроль, а простір. Для тиші. Для душі. Для Бога.

Спершу багато хто дивився з іронією. Але вже за кілька хвилин у штабі запанувала така тиша, якої тут давно не було. Люди схилили голови. Хтось мовчав. Хтось шепотів слова, які пам’ятав ще з дитинства.

Гравіо мовчав. Але щойно перша молитва прозвучала в ефірі, система вивела коротке повідомлення:

> «Рівень стійкості підвищено. Ризик інфекції — зменшено.»

На мить Павло дозволив собі вдихнути надію. Він відчув, що тріщина може бути закрита.

Але радість тривала лише кілька хвилин.

На пульті безпеки спалахнув червоний сигнал. Система видала попередження:

> «Невідомий вхід через північний блок. Кількість — четверо. Озброєні. Ціль — ядро Гравіо.»

Павло схопив бронежилет.

— Почалося.