РОЗДІЛ 70 Божий дар і випробування

Божий дар і випробування
«Якщо Бог дає дар, диявол шукає спосіб викрасти або спотворити його»

День почався з тиші, яка здавалася підозрілою. Зазвичай навіть у найнапруженіші часи у штабі звучав якийсь відгомін життя: хтось сперечався, хтось жартував, навіть кухарка любила вмикати свій улюблений шансон, від якого всі інколи закочували очі, але водночас відчували, що є побут, є звичайність. Сьогодні — жодного звуку. Тиша була настільки густою, що Павло відчував її як тягар на плечах.

Він стояв біля вікна, вдивляючись у далеку лінію обрію. Осінній вітер гнав хмари, і світло, що пробивалося крізь них, було ніби холодним відбитком чогось більшого, невидимого. Гравіо мовчав. Його мовчання було незвичним: не спокійним, а схожим на тишу перед бурею.

Двері розчахнулись. Мифодій зайшов без стуку. Його кроки були рішучими, але обличчя тривожне.

— Павле, щось не те, — промовив він, навіть не сідаючи. — Пам’ятаєш того з п’ятьох, кого допитували? Бойовик з охорони коменданта?

— Так, — Павло кивнув. — Той, що зламався ще до першого питання. Я думав, він просто не витримає напруги.

— Так от, — Мифодій глибоко вдихнув, — він щось говорив у камері. Сам із собою. Повторював фрази. Як заклинання. «Система бачить… система накаже…» — і постійно торкався лівої скроні.

Павло різко відвернувся від вікна. Ліва скроня. Він миттєво пригадав схему експерименту з Гравіо: саме там під’єднували контакти для імпульсного зв’язку.

— Ти думаєш те саме, що і я? — голос Павла звучав тихо, але напружено.

Мифодій не відповів словами. Лише повільно кивнув.

Павло підвівся і підійшов до монітора. Він відкрив дані з допиту й почав переглядати відео кадр за кадром. Очі бойовика були порожні, без жодної іскри. Але в цій порожнечі жевріла холодна, механічна дисципліна. Ні страху, ні жалю. Наче він не людина, а машина.

— Він не просто навченіший, — промовив Павло, майже шепочучи. — У ньому щось є. Може, не таке як у нас, але подібне. Щось, що керує ним.

У цей момент екран заграв коротким світлом. Гравіо самостійно активувався, вперше за кілька годин. Він вже давно співпрацював зі штучним інтелектом і це був винахід Павла і він його впровадив. На чорному тлі з’явилися слова, що світилися білим холодом:

«Спотворення суті. Без етики. Без меж. Попередження.»

Павло відчув, як у грудях похололо. Його серце закалатоло кілька разів швидше, ніби намагаючись прорвати тягар, який навалився на нього.

Якщо Гравіо був даром — підсиленим совістю, етикою і, головне, Божим натхненням, то те, що виявилося зараз перед ними, було його викривленою копією. Прокляттям, створеним не для порятунку, а для контролю і знищення.

— Мифодію, — повільно мовив Павло, — здається, ми щойно зафіксували перетин межі. Це вже не тільки кулі і не тільки пропаганда. Це новий рівень.

— Свідомість? — запитав Мифодій.

— І душа, — додав Павло. — Але з тієї сторони, тобто у москалів вона вже втрачена. Бо вони служать дияволу і творять зло.

Мифодій перехрестився, щільно стиснувши губи. Його плечі тремтіли — не від страху, а від розуміння, що війна стає ще підступнішою.

Наступного дня штаб нагадував вулик, але без шуму. Усі працювали мовчки, кожен у своїй напрузі. Павло розпочав внутрішню перевірку. Він вимагав від своїх підлеглих вивчати навіть дрібні зміни у поведінці всіх людей навколо: тому що Бог його знає, хто міг бути інфікованим психологічною зброєю, ким могли маніпулювати.

— Нікого не виключати, — сказав він. — Навіть мене самого.

Ці слова повисли у повітрі, як вирок. Люди переглядалися, але мовчали. Всі розуміли: тепер довіряти можна було тільки фактам.

Павло наказав встановити додаткові бар’єри, датчики руху, відеокамери, з контролем штучним інтелектом по фіксованим ознакам, при вході до Гравіо: автоматичний контроль безлічі даних, які аналізував сам штучний інтелект. Система мала перевіряти всіх — і навіть тих, хто стояв біля її витоків.

— Ми більше не довіряємо тиші, — сказав Павло. — Вона небезпечніша за вибух.

Кожна людина в штабі відчула ці слова на власній шкірі. Тепер вони жили з усвідомленням, що ворог може проникати не лише через стіни чи радіоефір, а й у саму свідомість. Це була не просто війна. Це була психологічна інфекція.

Уночі Павло не міг заснути. Він лежав, дивлячись у темряву, де тіні від ліхтарів на вулиці здавалися живими істотами. Його руки були складені на грудях, і він шепотів молитву.

— Господи, дай сили вистояти. Не дозволь ворогу торкнутися душі моїх людей. Бо якщо він отримає повний доступ до людської душі — навіть Гравіо стане лише захистом, а не перемогою.

Він замовк, і в тиші йому здалося, що десь далеко, крізь стіни і темряву, лунає ледь відчутний шепіт. Він не знав, чи це сон, чи уява. Але слова були чіткі:

«Дар випробовується у вогні. Тільки той, хто тримає Бога в серці, залишиться непохитним.»

Павло заплющив очі й нарешті відчув полегшення. Він зрозумів: боротьба тільки починається.