Розділ 68. Не свої

"Немає більшої любові, ніж та, коли хто душу свою кладе за друзів своїх."
— Івана 15:13

Коли Павло прокинувся цього ранку, у нього не було сумнівів: цей день принесе біль.
Не йому — іншим. Але, можливо, саме через цей біль хтось отримає шанс на життя.

Ніч була важка. Вітри гнали дим з південних околиць села, і навіть у бліндажі пахло гаром та порохом. Десь далеко гупала артилерія, глухим гуркотом перекочуючись по степу, наче величезний барабан війни. Павло не спав — він розбирав і знову збирав систему, яку довірив йому Господь і люди. Кожна деталь, кожен провід, кожен сигнал мав значення. Гравіо мовчки пульсував слабким зеленим світлом, неначе серце — не своє, але вже знайоме, як добро.

На південному напрямку, де йшли бої за маленьке село, перебувала рота українських піхотинців. Ворог намагався прорвати лінію оборони через поле, позначене у рапорті як "сіра зона". Там трава була витоптана й обпечена, мов після хвороби, а дерева стояли обвуглені, без листя, як чорні свічки. Це було ідеальне місце для перевірки останнього модуля — Панцир-2 в комплексі з Гравіо і захисним куполом. Павло знав, що йому надали не лише дозвіл, але й благословення.

— Не свої, — коротко сказав командир, показуючи на тепловізор.

На екрані — п’ятеро. Повільно, по-пластунськи. Жодного сигналу RFID, що зазвичай вшивали у форму своїх. Їхні тіла світилися теплим червоним відтінком серед холодного поля.

Павло натиснув кнопку активації. Гравіо розгорнувся, як невидимий купол. Хвиля пішла вперед, не зупиняючись на дереві, камені чи землі. Вона минала солдатів з позначками — свої, не торкнувшись їх, немов уважна рука, що знає, кого оминути.

Але тих п’ятьох зачепило. Вони завмерли, наче їх прибили до землі. Один з них намагався лізти назад — марно. Інший упав у траву й закляк, стискаючи голову руками, немов від болю. Вони не могли зрозуміти, що відбувається, але кожен відчував на собі тиск. Наче на плечі опустився бетонний мішок.

— Тиск? — здивовано мовив молодий сержант, що стояв поруч. — Та вони ж просто… кам’яніють.

— Вони не знають, що це лише навіювання, — відповів Павло спокійно, хоч у серці відчував биття, як барабан. — Але їхній мозок вірить, що на них тисне сто кілограм гравітації. Вони не встануть. Вони будуть лежати. Їх можна брати живими.

Командир дав команду.

Бійці вийшли вперед, підстраховуючи один одного. Крок за кроком, без пострілів, без зайвих слів. Тиша була гучнішою за будь-який бій. Лише свист кулі десь у віддаленні нагадував, що тут триває війна.

Троє лежали без свідомості. Один плакав, забивши обличчя в землю, немов дитина. П’ятий просив, сиплячи словами, наче пісок з дірявого мішка:

— Не добивайте… Я просто… Я…

Його голос тремтів і ледь виходив із горла. Це було вже не прохання — це був крик душі, вирваної зі страху.

Усіх п’ятьох відвели до штабу для подальшого допиту. Один із них виявився бойовиком, що раніше служив в охороні коменданта окупаційної адміністрації. Павло це знав ще до того, як отримав підтвердження. Гравіо дав про це передчуття ще вчора — перед вечірньою молитвою.

Для Павла це був експеримент: підключення Гравіо до штучного інтелекту з червоною кнопкою термінового відключення. Ризик був високий — система могла дати збій, а люди могли загинути. Але цього разу все пройшло добре. Це був ще один винахід, коли неначе помилка стає відкриттям. Це було ще одне підтвердження, що передбачення теж можна винайти.

---

Того вечора Павло сидів на лавці біля каплички. Тиша після бою була особливою — не повною, а наповненою шелестом трави, далекою піснею пташки і шурхотом шин вантажівки на ґрунтовій дорозі. Коли довго дивишся в темряву, здається, що вона теж дивиться на тебе.

Військовий капелан підійшов, несучи в руках невеликий ліхтар. Він сів поруч і мовив:

— Хтось сьогодні мав би загинути. Але не загинув завдяки тобі. Хтось сьогодні мав убити — але впав у траву і закляк.

Павло вдивлявся в землю перед собою. Його пальці ще пам’ятали холод кнопки. Він відповів тихо:

— І хтось не натиснув на курок. Бо в нього в руках був інший інструмент.

Капелан подивився уважно, ніби намагався зазирнути глибше, ніж дозволяють очі.

— Це не просто технологія, Павле. Це благословення. Але й випробування. Бо кожна сила, дана згори, має ціну. І ця ціна не в грошах. Вона у серцях людей, яких ти врятуєш або зламаєш.

Павло кивнув. Він розумів. Бо кожне нове застосування системи — це межа. Тонка, як лезо. І з кожним кроком важче не впасти з неї, не перетнути грань між добром і злом у бік зла. Він знав, що йому ще доведеться робити вибір. І цей вибір завжди буде важчим за технічні задачі чи інженерні розрахунки.

— Слава тим, хто несе світло, коли темрява густішає, — сказав капелан.

Павло підняв голову, вдихнув нічне повітря, в якому ще висів дим, і тихо відповів:

— Слава Україні.