Розділ 65 Висота Еверест

«Люди, що бачать далі, — не завжди молодші. І не завжди попереду. Часто — поруч. І мовчки тримають світ, поки інші ще вчаться його тримати.»

База «Еверест», тобто її філіал, який побудував Валерій Васильович для дослідів і винаходів Павла, ховалась у розломі скель, глибоко в лісах північної гряди Карпат. Колишня станція геофізичного моніторингу давно стала чимось більшим — сховищем технологій, штабом оперативного реагування, форпостом нової ери безпеки. Але для Павла вона залишалась лабораторією й домом. Особливо з тим, хто був поруч — з Мифодієм.

Він колись викладав математику у школі села Високі Луки. Худорлявий, з вусами, які постійно з’їжджали на ліву сторону. Любив шкільні дошки, логарифми і павутину, яку ніколи не знімав у класі, бо «павук — це теж учень часу». А ще — вмів слухати Павла. По-справжньому. Ще тоді, коли всі вважали його "дивним хлопцем із проводами".

— Як думаєш, час — це крива? — спитав Мифодій, сидячи на старій лавці біля резервної енергостанції.

— Час — це межа. Або ти встигаєш, або зникаєш, — відповів Павло, стоячи з планшетом.

— Тоді вчи новачків встигати. Бо втрачати буде нікому.

Троє молодих охоронців, щойно прийнятих на базу, сиділи в технічному ангарі. Вони слухали Павла з повагою, але й з острахом. Не щодня зустрічаєш людину, яка може зупинити кулю силою поля. Або погасити польот гранати на льоту.

— Ми не в армії. І не в лабораторії. Ви — не солдати, не вчені. Ви — охоронці. А охоронець — це не той, хто б’є першим. Це той, хто останнім стоїть, коли всі вже впали. І тримає. До кінця, — говорив Павло.

— Наші інструменти — не зброя. Це система:

Щит → Панцир → Панцир-2 → Гравіо.

І лише якщо все провалено — вступає те, що ще не публічне. — Він не назвав назви, бо “Позачас” залишався таємницею навіть тут.

Мифодій поклав руку на плече одного з юнаків.

— Якщо щось не розумієш — запитай. Якщо боїшся — скажи. Якщо сумніваєшся — мовчи, але дій. Тут не карають за помилки. Тут карає світ, якщо ти не навчився думати.

--🟨 Блок

навчання: Тест-умови

На третьому рівні бази — симуляційний зал. У ньому — лазерна полігонна система з візуалізацією ворожої атаки.

— Завдання: захист об'єкта під час засідки.

Використовуйте Гравіо, Панцир і Панцир-2 — але пам’ятайте: не всі сигнали — правдиві. Не всі постріли — ти робиш першим.

Сценарій був складним: поява цивільних, змішаний вогонь, підставні цілі. Молоді охоронці спочатку розгубилися. Один з них активував Панцир раніше, ніж слід — на звичайний рух руки. Інший не встиг увімкнути поле Панцира-2.

Лише третій, дівчина на ім’я Дана, діяла без паніки: вловила приладом реальний сплеск адреналіну у повітрі, який правильно дав команду системі — нейтралізувати умовну загрозу.

Павло зробив помітку в планшеті: не втручається в роботу Гравію тому все вчасно і вірно реагує.

> — Не від швидкості залежить ваша цінність. Від ясності. Швидкість — справа машин.

Ясність — справа охоронця.

🟦 Блок політики: Рішення Валерія Васильовича

Директор бази, Валерій Васильович, — людина без зайвих слів, але з винятковим нюхом на людей. Саме він наполіг, щоб Павло обійняв посаду начальника охорони не лише бази «Еверест», а й кількох інших об’єктів.

> — Якщо ти можеш захистити себе — добре. Якщо інших — вже професія. Але коли ти захищаєш систему — це вже відповідальність, — сказав він.

Саме з його наказу Павло отримав офіційний допуск до координації безпеки шести стратегічних об’єктів.

І саме тоді на “Евересті” з’явився центральний командний пульт — «Око» — унікальна нейромережева консоль, що з’єднувала всі охоронні системи, розроблені Павлом, у єдину картину.

---🟥 Нічна розмова.

Увечері, коли інші вже відпочивали, Павло з Мифодієм сиділи біля прозорого купола на даху.

— Ми вже не просто тримаємо межу, — промовив Мифодій. — Ми самі стали межею.

— А це страшно, — тихо відповів Павло.

— Страшно — не коли боїшся. А коли вже ні.

— Я думаю про «Позачас». Його не можна активувати легко.

— Тому й добре, що він у твоїх руках. Ти знаєш вагу секунди. А отже — знаєш, коли її варто повертати.

📍 Ранок наступного дня.

Тривога на базі «Дельта-4». Там зник зв’язок.

Павло піднявся, не чекаючи наказу.

— Збираємо групу. Беремо молодих. І вивозимо “Гравіо”. Тест на справжність — починається.

Мифодій кинув погляд на карту.

— «Дельта-4» — межа координат. І, можливо… наша нова межа неповернення.

> І коли гвинтокрил здіймався над верхівками сосен, Павло знову подумав:

“Може, цей раз — саме

той, заради якого був створений «Позачас».”