Розділ 64 Межа неповернення

> «Є мить, яка важить більше за час. І є люди, які вміють її втримати.»

В кімнаті стояла тиша, яку не наважувався порушити навіть вітер. Павло сидів у центрі саморобної лабораторії — обличчя напружене, очі зосереджені. На екрані перед ним — десятки індикаторів, графіки, формули.

А поруч — оновлений корпус «Гравіо», що тепер вже був більше, ніж просто пристроєм.

> — Він відчуває запах страху… Але реагував тільки на готовність до насильства, — пробурмотів Павло. — Тепер автоматично, як і раніше, тільки викид адреналіну в кров.

Гравіо від початку не потребував ручного вмикання. Павло відразу інтегрував у нього молекулярний аналізатор адреналіну у повітрі, а також резонансно-когнітивний модуль, що зчитував гіперактивність нападника ще до фізичного руху.

І головне — тепер вже він реагував на загрозу не лише через людину, а й через об’єкти, що летіли: кулі, уламки, ножі. Коли система фіксувала траєкторію пострілу, вона не просто попереджала — вона діяла, уловлюючи надто різкий рух повітря. Це був енергозаощаджувальний імпульс на кожен приліт.

На траєкторії польоту кулі створювався локальний спалах гравітаційного тиску — усього на 0.4 секунди, але з такою силою, що металевий снаряд миттєво втрачав швидкість і падав, мов камінь, на землю, на пів метра до зовнішнього  карбонового, сантиметрового по товщині, краю “Панцира-2”.

Це була двошарова оборона, з чіткою синхронізацією:

→ Спочатку — антиагресивне гіпнозне гальмування нападника (через відчуття 100-кілограмового тиску, ніби на плечі навалився бетон),

→ Потім — нейтралізація летючої загрози ще до того, як вона торкнеться енергополя і тим більше карбона.

--- І саме цю систему Павло вперше вирішив перевірити не на полігоні, а в реальному світі.

Село Синєозеро.

Група техніків, які ремонтували лінію живлення після обстрілу. Поруч — волонтери, які доставили медичні препарати. Раптовий сигнал розвідки — засідка.

> — Рух з північного боку. Дві вантажівки. Мінімум шестеро. Автомати і щось схоже на РПГ.

Павло навіть не встиг скомандувати, та і не повинен був. “Гравіо” ожив сам.

Невидимий імпульс пішов по повітрю. Один із нападників, що щойно здіймав зброю, впав, стиснувши груди. Не міг рухатися — ні руками, ні ногами. Паніка в його очах говорила голосніше за будь-який постріл.

Тим часом із пагорба було зроблено три постріли. Дві кулі, одна — граната з гранатомета.

Усі три — зупинились у повітрі, ніби врізались у невидиму стіну. І просто впали додолу.

На пів метра до прозорої карбонової межі “Панцира-2”.

— Це що... магія?.. — прошепотів один із волонтерів, прикривши вуха.

Павло стояв мовчки. Він знав — це вже не просто технологія. Це була межа безпеки.

Вже ввечері, коли все завершилось і техніки повернулись до генераторів, Павло витягнув невеликий плоский кейс з чорного металу. Відкрив. Всередині — сфера розміром з яблуко, сріблясто-прозора, ніби наповнена рухомим світлом.

“Позачас.”

> — Це не можна тестувати. Не тут. І не зараз, — говорив він подумки сам собі. — Це — не винахід. Це — відповідь. І не моя.

«Позачас» не мав кнопки. Не мав інтерфейсу. Він зчитував не сигнали, а намір.

Якщо куля все ж влучала, якщо не спрацьовував Панцир чи траєкторія змінювалась — “Позачас” відмотував час на 0.75 секунди назад, і змінював координати об’єкта, зсуваючи його з лінії удару.

Павло ще жодного разу не вмикав його. Але випробування вже було близько.

Бо Бог не дарує людям такі речі без мети.

І такі подарунки не мають права бути у чужих руках. 

--- Вту ніч Павло довго стояв біля вікна.

Дивився на небо — холодне, мовчазне, темне. У голові — не схеми. Не коди. А питання.

> Як довго я зможу тримати це в руках, не втративши себе?

Чи не стану тим, проти кого сам і воював?

І чи готовий я дати “Позачас” тим, хто ще не здатен відповідати за час?..

  І саме цієї ночі він прийняв рішення:

📍 “Позачас” має бути захований. І виведений на поверхню лише тоді, коли вже не залишиться часу зовсім.