Розділ 61. Що таке алогізми

Павло знову тримав у руках технічну документацію на Панцир-2. Він сидів у своїй кабінці на базі — за товстим склом, що поглинало звук, де лише глухий гул систем вентиляції нагадував: що світ навколо не зупинився. Але всередині нього самого щось було зупинене — логіка. Логіка тих, хто розробляв «удосконалення» і до ідеї, яка й так працювала безвідмовно, містилося безглуздя.

— Що за алогізм… — пробурмотів Павло, кладучи папери на стіл. — Чиста нелогічність, замаскована під інновацію.

Панцир-2, за новим прототипом, мав активуватись лише в тому випадку, коли об'єкт — людина, яку потрібно захистити — заманює ворогів у спеціально підготовлену зону. Саме там активується поле захисту, й кулі, що летять нібито в Павла чи іншого агента, зупиняються прямо в повітрі, вдаряючись у «внутрішню стінку» поля.

Звучить красиво. Але для Павла — це було не просто недосконало. Це було небезпечно і не практично.

— Це ж навмисно чекаєш, поки тебе обстріляють, — пояснював він знову Сергію на нараді. — І сподіваєшся, що алгоритм встигне активуватись. А якщо постріл буде з близької відстані? А якщо граната? Якщо поле не встигне розгорнутись? І взагалі, може вони підуть іншим шляхом минувши наготовану пастку

— Павле, — відповідав Сергій, — саме тому ми і тренуємось. Ми знаємо, де накривати. Заздалегідь.

— Ти не розумієш, — Павло вже кипів. — Що ти створив — це інтелектуальна пастка, яка працює тільки тоді, коли все йде за планом. А війна — це хаос! Оборона не може базуватись на тому, що противник буде грати за твоїми правилами.

Його погляд упав на схему, де червоними стрілками були позначені траєкторії куль. Вони красиво вдарялись у купол із середини — захопливо виглядало. Але ця краса мала в собі ваду — вона припускала, що ворог вистрелить туди, куди ти хочеш і з'явиться там де ти хочеш.

Павло провів пальцем по схемі й додав сам до себе і Сергія 

— Для чого винаходити велосипед, якщо він уже їздить?

Павло бачив Панцир-2 по-іншому. Його бачення було більш універсальне — функціональне в хаосі, живе в реальності, а не в лабораторних умовах. Щит мав спрацьовувати по факту — не на наміри, не на логіку, а на політ першої кулі.

Як тільки сенсор щита фіксує зміну повітря, характерну для кульового прориву — миттєво подається імпульс на Панцир-2, і за мілісекунди навколо об’єкта з’являється купол. Купол у десять метрів — цього вистачить, щоби затримати всі наступні кулі, уламки гранати, а іноді навіть самого нападника, якщо той надто близько.

І це ще не все. Павло хотів повної інтеграції:

Щит — це блискавичний сенсор, який захищає і  дає миттєву команду Пациру розгорнутись. 

Гравіо — реактор дії, який паралізує нападників.

Панцир-2 — матеріальна сфера, яка тримає все фізично.

Гравіо мав працювати по-особливому. Його ідея була в тому, що в момент різкого сплеску адреналіну в нападника — коли той уже натискає на курок — активується гравітаційне стиснення: на тіло зловмисника обрушується віртуальна вага у 100 кілограмів. Людина не може підняти руки, не може прицілитись. Відчуття паніки, страху, а далі — гіпнотичний ефект, що вибиває з намірів агресії. Але це діє коли нападник вже поблизу і це сумісна власність і ефективна праця приладів

— Усе просто, — казав Павло. — Кожен пристрій повинен робити свою роботу. Не плутатись між собою, не віддавати функції один одному. Щит — спостерігає і захищає одну особу але дає команду і Панцир і Панцир 2. Гравіо — зупиняє. Панцир — захищає.

Сергій мовчав. Його проєкт був витончений, інтелектуальний. Але він відчував — у словах Павла є стержень. Не просто емоція, а досвід. Багато досвіду. І багато похоронених колег.

— Ти вважаєш, мій проєкт — алогізм? — нарешті спитав Сергій.

— Я вважаю, що алогізм — це коли вигадують складне, замість використовувати просте, — відповів Павло спокійно. — Твій проєкт може мати право на життя, але не на полі бою. Там немає часу на естетику. Там треба вижити. І врятуватись.

Сергій кивнув. Вперше —

без заперечень.