Розділ 59. Те, що просочилось

Після інциденту з дитиною на базі “Еверест” ніч минула тривожно. Не через страх — ні. А через відчуття тріщини. Павло добре знав: якщо в систему потрапив дрон, оснащений бойовим модулем, то це не випадковість. Це — попередження.

Уранці база ожила. Ворота відкривалися мало не щоп’ятнадцять хвилин: одна за одною заїжджали фури, водії жартували з охороною, курили при в’їзді й перекидалися новинами з місцевих доріг. Працівники поспішали до терміналів, вантажники кидали коробки з карбоновими корпусами, електронними платами й запчастинами до медичного обладнання. Базу “Еверест” можна було сплутати з велетенським вуликом — у кожного була своя ділянка роботи, але все разом утворювало єдиний ритм.

Та Павло не розслаблявся. Він вийшов на чергування — через добу після Мифодія, але почувався так, ніби не залишав посту жодної години. Усередині в ньому не стихав сигнал: «Десь є пролом».

Разом із техніком систем безпеки, Юрою «Шепотом», вони почали перевірку журналу подій.

— Ось момент запуску дрона, — вказав Юра на екран. — Він зайшов не через повітря. Дивися — ось, розвантаження контейнера.

Картинка з камери показувала стандартний процес: фура заїжджає, контейнер перевіряють, сканер не фіксує нічого підозрілого. А далі, вже на складі, під час розвантаження зсередини виповзає темний корпус дрона, наче згорнута тінь.

— Знову з боку доставки електроніки? — Павло напружився.

— Так. Причеплення до сертифікованого товару. Він активувався після сигналу ззовні. Хтось мав контроль каналом зв’язку на близькій частоті.

Павло зітхнув. Це було майстерно. І водночас нахабно.

> — Отже, посторонній сигнал проник у межі периметру. А значить — десь є лазівка. Або в системі, або… в людях.

Він зібрав коротку оперативну нараду. У кімнаті сиділи Мифодій, Юра, ще двоє чергових і чергова з центрального складу — Тетяна.

— Ситуація така, — почав Павло. — У нас або витік ізсередини, або технологічне шпигунство. Може, хтось із водіїв, може, хтось із персоналу передає координати й дає сигнал запуску.

— А якщо це хтось із охорони? — тихо кинула Тетяна. — Не всі ж ми святі.

У кімнаті запала тиша.

Мифодій, як завжди, говорив небагато. Але коли сказав — влучно:

— Шпигунство — це завжди довіра, якою скористались. Я думаю, хтось із “своїх” відкрив двері не тому, кому слід.

— Ти про кого? — насторожився Павло.

— Я про будь-кого, хто звик дружити з усіма без вибору. А серед водіїв таких вистачає.

Увечері Павло особисто переглянув камери сектора електроніки за останні два тижні. Сотні годин записів, рухи людей, фури, які заїжджали й виїжджали. І все ж його увагу привернув один водій. Він заїжджав тричі за останні два тижні, але чомусь не мав вантажу на вихід, хоча у звітах значилося інше.

— Василь Стригун, — зчитав Павло з реєстру. — Працював раніше на “Південній техніці”. Збанкрутували, потім пів року був у “чорному списку”. А тепер знову возить — і через наш склад?

У Павла закрутилося в голові: людина, що мала проблеми з роботою, могла легко піддатися на гроші або тиск. Підозра проросла в дію. Він наказав затримати наступний в’їзд цього водія для повної перевірки.

Наступного дня машина Стригуна з’явилася на пункті. Павло особисто був на КПП.

— Вітаю, Василю. Рутинна перевірка. Прошу вийти з кабіни, — голос Павла був спокійним, але жорсткий.

— Ви що, не довіряєте? — здивувався той, намагаючись усміхнутися.

— Довіряємо. Але після останнього інциденту ми перевіряємо всіх. Навіть директора перевірили, — пожартував охоронець Мифодій.

Але Павло не сміявся. Він бачив, як Стригун трохи занервував, ковзнув очима убік. Це було вже схоже на знак.

Перевірка машини йшла швидко. У багажнику, під подвійним дном, виявили схований модуль ретрансляції — маленький, не більший за рацію. Але достатній, щоби активувати дрона з будь-якої точки бази.

> — Все. Цього разу — точно не помилка, — мовив Юра. — Це шпигунство і саботаж.

Стригуна передали спецслужбі СБУ. І вже за добу стало відомо — він працював на одну зі структур, що “кошмарила” Еверест ще торік. Тоді вважалося, що ту загрозу нейтралізували. Але, як виявилося, ворог просто змінив тактику.

Того вечора Павло сидів із Мифодієм у кімнаті охорони. Обоє мовчали, слухаючи, як вентилятори гудуть під стелею. За вікном вже темніло, прожектори малювали на асфальті жовті кола.

— Знаєш, — нарешті промовив Мифодій, — колись я думав, що зло приходить з вулиці. Грубо, з ножем чи кулеметом. А тепер бачу — воно іноді входить через двері, які самі відкриваємо. Не з кулеметом, а з посвідченням і усмішкою.

Павло кивнув. У цих словах було більше правди, ніж у сотні рапортів.

— І саме тому ми тут, — відповів він. — Щоби вчасно сказати: “Стоп”.

Він підняв очі на монітори, де миготіли живі кадри з камер — фури, працівники, коридори. Кожен із цих людей довіряв їм. І кожен міг стати мішенню, якщо бодай одна шпаринка лишиться непоміченою.

> Бо охоронець — це не просто той, хто стоїть біля воріт.
Це той, хто бачить серцем.
І не дає темряві стати звичкою.