Розділ 58. І знову Панцир в дії

Чергування йшло занадто спокійно. Павло завжди насторожувався, коли на базі “Еверест” панувала тиша. За останній місяць тут сталося три спроби проникнення, одна відверта спроба саботажу й загадковий злам центрального сервера, який довго розслідували спеціалісти, та так і не знайшли, звідки саме було втручання. І тепер — тиша. Порожні коридори, рівномірне гудіння вентиляційних систем, лампи, що монотонно мерехтіли на стиках секцій. Занадто ідеально.

Павло пройшов коридором третього сектора, де вдень приймали товар із вантажного доку. Уночі тут було темно, холодно й тихо. Він зупинився на мить, вдивляючись у довгу лінію стін, і майже відчув, як напруга прокочується хвилею по його спині.

Йому відразу згадалися слова Мифодія:

— Якщо здається, що все ідеально — то щось точно не так.

Тоді, кілька місяців тому, Павло ще посміхався з цієї старечої перестороги. Тепер — ні. Вона вже не раз рятувала життя.

Клац!

На панелі спостереження з’явився сигнал. Один із нових датчиків, синхронізований із системою “Щит”, зафіксував аномалію теплового сліду. Сектор п’ять. Сховище електроніки. Там не мало бути нікого.

— Сектор п’ять… — прошепотів Павло і вдивився в монітор. Теплова пляма була надто мала для дорослої людини, але рухалася.

— Що там? — долинув голос Мифодія з кімнати відпочинку.

— Перевірю, — коротко відповів Павло, натягуючи ремінь наплічника.

У наплічнику лежав прототип нового блоку “Панциря”. Система ще сирувата, протестована тільки на тренуваннях, але показала себе добре. Він не мав права на випадковість, проте мав обов’язок — і зараз він переважав усе інше.

Сектор п’ять зустрів його темрявою. Лампи блимали, ніби їх навмисно перевантажили. У повітрі висів запах перегрітого пластику й пилу. Усе виглядало занедбаним і водночас напруженим.

Павло рухався обережно, тримаючи руку на сенсорі активації Панцира. І раптом…

Дитячий плач.

Він здригнувся. Не тут, не зараз… Дверцята однієї з камер зберігання були прочинені. Павло завмер, потім різко штовхнув їх ногою і зайшов усередину.

На підлозі сидів хлопчик років восьми. Брудний, наляканий, у руках стискав старий подряпаний планшет. Очі — червоні від сліз.

— Тихо… — сказав Павло, намагаючись говорити якнайспокійніше. — Звідки ти тут узявся?

— Мама була… я загубився… і… закрився тут… — хлопчик ковтав слова, тремтів і дивився на нього, як на останню надію.

Павло вже хотів підняти дитину на руки, як раптом почув клацання над дверима. Його реакція була миттєвою: голова вгору — і він побачив дрон.

Не просто дрон. Один із тих, які кілька місяців тому вкрали зі складу військового призначення. Озброєний, модифікований, керований кимось іззовні.

В голові миттєво промайнула думка: Сухов. Хто ще?

Дрон навів приціл. Лінза засвітилася червоним.

Приціл був спрямований не на нього — на хлопчика.

— Лягай! — крикнув Павло і кинувся, прикриваючи дитину своїм тілом.

В ту ж мить система “Щит” зловила сигнал і активувала Панцир. Імпульс пройшов через браслет на його руці, і навколо них розгорнулася сфера з карбонового сплаву.

0.3 секунди.

Перша куля врізалася в Панцир і з глухим ударом зупинилася. Потім друга. Потім серія. Кожен постріл луною віддавався в куполі, залишаючи вм’ятини, але жодна куля не пройшла крізь захист.

Дрон перейшов на інший режим. Він випустив мікрозаряди вибухівки, розраховані на руйнування навіть захищених цілей. Спалах за спалахом. Глухі удари. Карбон тріщав, але витримував.

Хлопчик плакав у нього під грудьми, стискав пальцями його куртку.

— Все добре… — прошепотів Павло, намагаючись перекричати гуркіт. — Я з тобою. Тебе ніхто не скривдить.

Він відчував, як кожна секунда здається вічністю. Потім — раптово тиша. Дрон задимівся, його системи перегрілися від власної атаки. Через мить він вибухнув і впав на підлогу, залишивши після себе обгорілий метал.

Панцир автоматично згорнувся. Світ навколо знову став звичним — темним і тривожним.

Павло обережно підняв хлопчика, відчуваючи, як у нього ще тремтить усе тіло. Він виніс його з сектора й передав медикам у командному пункті.

І лише тоді дозволив собі видихнути. Серце билося так, ніби ось-ось вискочить із грудей.

На моніторі у центрі керування світився обличчя Мифодія. Старий пильно дивився на нього крізь камеру.

— Павле… — його голос був тихим. — Ти ж знав, що Панцир ще не пройшов усіх випробувань?

— Знав, — коротко відповів він.

— Але ти все одно кинувся на кулі, щоб прикрити дитину?

Павло зустрів погляд старого і сказав:

— А як інакше? Він — дитина. А я — охоронець.

Мифодій на мить замовк, а потім посміхнувся крізь зморшки:

— Ну тоді все правильно. Хай там які технології, а головне — щоб серце підказувало вчасно.

Увечері директор бази, Валерій Васильович, прийшов особисто. Його поява завжди означала щось важливе.

— Павле, — сказав він, — ти зробив те, що мав зробити. Але ти не просто врятував дитину. Ти знову укріпив довіру до всієї бази. Люди знають, що тут є ті, хто стане стіною навіть перед кулями.

Павло опустив погляд.

— Це не я, — промовив він. — Це система. І… трохи інстинкту.

— Я знаю, — усміхнувся директор. — Але з таким інстинктом хочеться, щоб кожен відповідав не лише за пости, а й за людей, як ти.

Павло мовчав. Він відчував тільки втому й пульс у скронях. І одну думку, яка не відпускала його навіть тоді, коли все закінчилося:

Панцир — це навіть краще за Щит. Але людяність — єдина причина, заради якої він існує.