Розділ 57. Панцир під час війни.

Місто дрімало під вагою надвечір’я. Сутінки лягали на вулиці, немов ковдра, що приховувала від очей рани й руїни. Після серії нападів на стратегічні об’єкти здавалося, що воно нарешті видихнуло. Але Павло знав: тиша — це лише крихке затишшя перед новим ударом. І цей удар мав прийти сьогодні. 

Москальська атака.

Він ішов вузьким коридором біля енергетичного блоку, де вже кілька днів переховувалися сім’ї інженерів. Пахло сирістю бетону й металом, чути було тільки гул вентиляції та приглушені дитячі голоси десь у глибині сховища. Павло завжди відчував особливу відповідальність за цих людей — без інженерів місто залишилося б без світла, без тепла, без захисту. І ворог чудово це розумів.

Раптом — вибух. Десь зовсім близько. Стіну здригнуло, з потолку обсипалася пилюка. В очах замерехтіли червоні відблиски, коли система “Щит” засвітилася тривожним сигналом.

— Периметр ППО міста прорвано! — пролунало в комунікаторі. Голос Мифодія звучав напружено, але без паніки. — Два дрони проникли. Група протиповітряної оборони намагається їх збити!

Павло знав: часу немає. Він миттєво розвернувся й надів на себе все обладнання — “Щит”, “Гравіо”. Панцир, який був активований у фіксованому місці, вже готовий до реакції. У його голові працювала лише одна формула: треба встигнути.

Та саме в ту ж мить він почув плач дитини.

— Мамо! — слабкий голос лунав з-за дверей складського відсіку.

Павло відчинив двері. Там, у темряві, стояв хлопчик років восьми. Сам. Очі широко відкриті, обличчя бліде. Він тремтів від страху.

Павло кинувся до нього.

Але зверху почувся металевий звук — клацання. Згори, крізь пролом у бетоні, спускався один із дронів із бойовим модулем. Це був один із тих двох, що прорвали периметр. Лазерний приціл ковзнув по стіні… і зупинився на дитині.

— Ні! — крикнув Павло, кидаючись уперед. Він закрив хлопчика тілом.

Секунди розтягнулися у вічність.

> Сигнал. Сенсори. Розрахунок.

0.04 секунди — куля вже в повітрі, летить, розриваючи простір.
0.05 — команда пуску системи.
0.3 — вибух повітря.

Панцир спрацював миттєво. Карбонова сфера розгорнулася, охопивши Павла й хлопчика, замикаючи їх у півпрозорому коконі. Це сталося саме тут — на щастя, Панцир був зафіксований у цьому місці й отримав сигнал від “Щита”.

Перший удар. Другий. Ще два.

Глухі удари по сфері віддавалися, мов удари кулаків по щиту янгола. Кулі відлетіли, не пробивши захисту. Система автоматично подала імпульс глушення сигналу управління, і дрон, втративши орієнтацію, впав на бетонну підлогу. Його корпус задимівся, а червоне світло сенсорів згасло. Павло здогадався: він готується до самознищення.

Він підняв дитину на руки й відбіг за ріг, прикриваючи хлопчика своїм тілом навіть тепер. За кілька секунд у приміщенні стався вибух — дрон знищив сам себе. Хвиля прокотилася коридором, гул віддав у вухах. Але сфера вже згорнулася назад у модулі.

Хлопчик був живий. Навіть не подряпаний.

— Тихо, — промовив Павло, поклавши руку йому на голову. — Все буде добре. Ти живий, і це головне.

Дитина дивилася на нього широко відкритими очима, в яких блищали сльози.

— А ти… супергерой? — прошепотів він.

Павло посміхнувся крізь втому.

— Ні. Просто людина, яка хоче, щоб ніхто більше не помер. Крім ворогів. І, чесно кажучи, нам трохи пощастило — Панцир був у правильному місці.

Пізніше, вже в командному бункері, Валерій Васильович переглядав записи з камер спостереження. На екрані було видно, як Павло кидається на допомогу хлопчику й закриває його своїм тілом.

— Панцир спрацював блискуче, — сказав він, відкинувшись на спинку крісла. — Але ти міг загинути, Павле.

— Але не загинув, — відповів той спокійно. — І хлопчик живий. А значить — система працює.

Валерій Васильович замовк, вдивляючись у обличчя Павла. Потім повільно кивнув:

— Ти не створив просто броню. Ти створив… щит милосердя.

Павло мовчав кілька секунд, а потім тихо відповів:

— Це не технологія, Васильович. Це вибір. Вибір прикрити слабшого. І якщо це коштуватиме мені життя — воно того варте. Але головне — Богу дякувати. Бо без Нього нічого б не вийшло.

Того вечора в місті більше не було атак. Система ППО відбила решту дронів. Але люди швидко дізналися про чоловіка, який закрив собою дитину й вижив, бо мав щось більше, ніж зброю.

Панцир. Людяність. І дар не боятися жити по-справжньому.

Павло ставав не лише охоронцем. Він ставав черговим для добра. І навіть у найтемніші години війни це давало іншим відчуття: вони не самі.

Таке було життя українських міст під час війни — коли технології й людяність поєднувалися, аби захистити тих, хто не міг захистити себе.