Розділ 56. Перше випробування

Павло стояв у навчальному полігоні під прозорим куполом сьомого сектора. Всередині панувала майже лабораторна тиша, проте кожен крок лунав гулко, немов у порожній залі. Навколо нього — рівними колами розставлені датчики, турелі, сенсорні радари та акустичні пастки. Над головою, наче око наглядача, світилася панель з червоним таймером, відраховуючи час до початку тесту.

Поруч — двоє інженерів у темно-сірих комбінезонах і фахівець із тактичного застосування, який уважно звіряв показники на планшеті. Кожен із них розумів: зараз вирішується не лише доля експерименту, а й подальший напрямок усього проекту.

— Тільки не нервуйся, — спокійно промовив один з інженерів, поправляючи навушник. — Якщо не спрацює — принаймні буде ясно, де помилка.

— А якщо спрацює, — додав інший, — то в тебе новий стандарт для охоронних систем. Те, чого не робив ще ніхто.

Павло не відповів. Йому вже не потрібні були слова. Він ніби злився з системою. У голові залишилися лише чисті алгоритми: траєкторії, швидкість сигналів, час пневмонагнітання. У нього не було більше страху — лише концентрація, майже тваринна, але керована розумом.

Схема системи “Панцир” ( кріпиться на людині: на груді, на спині і на обох плечах катапульти)

🟡 1. Сенсори загрози (SG-5)
– Вбудовані в комір і плечі, вловлюють рух об'єктів на швидкості від 40 м/с.
– Аналізують траєкторію, швидкість і масу.

🟢 2. Інтерфейс прийняття рішення (IPR-7)
– Розташований у браслеті провідника.
– Оцінює рівень загрози та ухвалює рішення за 0.05 сек.

🔴 3. Пневмоприводи активатора (PA-3)
– Розташовані в плечах, попереку і на спині.
– При активації викидають згорнуту матрицю карбонових волокон.

🔵 4. Карбонове волокно “Меч-12”
– У складеному стані — у тонких касетах у жилеті.
– В активному — утворює сферу 2 метри в діаметрі.
– Спроможне зупинити кулю калібру 7.62 мм і фрагменти від гранати.

🟣 5. Система скидання
– Автоматичне згортання Панцира через 3 секунди після спаду загрози.
– Можна вручну продовжити або примусово скинути.

🟠 6. Енергомодуль — допоміжний
– Використовує лише 8% енергії від того, що споживає “Аура”.

Запуск тесту

— Готовність: три, два, один… контакт!

Зліва гримнув різкий постріл. Турель класу D випустила чергу з семи куль. Система “Щит” спалахнула червоним сигналом попередження.

> Сенсори ловлять швидкість. Сигнал йде в інтерфейс.
0.04 сек — аналіз.
0.05 сек — активація.

Вибух повітря.

Гучне “ФШШШ!” — і навколо Павла розгортається Панцир. Карбонова тканина, що ще мить тому здавалася тонкими касетами, миттєво вибухає у форму. У повітрі, наче розквітає чорна металева квітка, з’являється півсфера, крізь яку не видно нічого, окрім відблисків світла.

> 1.2 секунда — перший удар.
Куля вдаряє в Панцир і відскакує, як об залізо мідь. Потім друга. І ще одна.

Звуки нагадували дощ, що б’є по товстому металу. Кожен удар віддавався у грудях глухим відлунням.

Наступний етап: вибух невеликого заряду прямо під ноги. Павло відчув, як підлога під ним здригнулася, в повітрі з’явився запах гару. Система вловила температурну хвилю, але карбон навіть не почорнів.

— Є! — вигукнув один з інженерів, схопившись за планшет. — Він тримає!

Тактик лише стиснув губи. Його погляд ковзав по графіках: навантаження, швидкість реакції, стійкість. Все виглядало ідеально.

Через три секунди Панцир сам згортається, ховаючись назад у модулі. Знову тиша. Лише легкий дим у повітрі та сліди від куль на карбоновій тканині.

Павло стоїть неушкоджений. Його груди підіймаються рівно, дихання спокійне. На його обличчі нема усмішки, лише втома й усвідомлення. Сліди на згорнутій тканині — як медалі. Як знаки, що сьогодні він переміг.

Післямова до випробування

— Це новий стандарт, — сказав головний тактик. — Не як поле. Не як броня. А як... розумний рефлекс.

Інженери перезирнулися. Для них це була техніка, алгоритми, цифри. Для тактика — концепція, яку можна використати на полі бою.

Але Павло не всміхався.

Він знав: у реальному бою все буде інакше. Там не буде попередження, не буде чітко розставлених турелей, не буде рахунку “три, два, один”. Там кулі прилітають раптово, з хаосу, без жодних сигналів.

Проте сьогодні щось змінилося.

Він навчив систему відчувати небезпеку так, як це робить людина. Не просто чекати команди, не відкладати реакцію, а відповідати швидше, ніж мозок встигає згенерувати страх.

Це вже не було бронею. Це було інстинктом.

— Панцир — це не броня, — нарешті тихо сказав Павло. — Це… інстинкт. Інстинкт вижити без втрати себе.

Його слова прозвучали майже як клятва.

І в тій тиші, під куполом сьомого сектора, всі присутні відчули: тільки-но народилося щось більше, ніж технологія. Це було нове відчуття безпеки. Новий рівень війни. І нове випробування для того, хто тепер носив у собі цей інстинкт.