Розділ 52. Нове усвідомленя

Павло Григорович, хоч офіційно і значився звичайним охоронцем, насправді був тією людиною, завдяки якій торгівельно-зберігальна база «Еверест» працювала не просто ефективно — а і розумно. Він був не тим, хто лише сидить у будці з монітором і спостерігає. Він — мисливець за ризиками, інженер порядку і трохи — філософ у формі.

Йому подобалась ця робота не заради зарплати. Хоч і від грошей не відмовлявся — адже в голові Павла постійно крутилися якісь проєкти: система аварійної евакуації за новим принципом гравітації, непомітні сканери температури тіла, полегшені жилети з внутрішніми батареями… А ці всі експерименти потребували грошей.

Але головне — він творив, бо це його надихало. Цим він доводив самому собі, що не марно живе життя перед Богом, що він потрібний,, а значить не грішить перед Господом бездіяльністю, за що покарання тьма непроникна, холод і забуття'.

Базу “Еверест” було спроєктовано ще в 90-х, і з того часу вона зазнала безліч перебудов, доповнень, хаотичних оновлень, які хтось колись називав “модернізацією”. Та тільки Павло бачив: ця будівля — не просто купа бетону й складів. Це — живий організм. І якщо зробити правильні «щеплення» — можна збудувати розумну екосистему безпеки, де охоронець не карає, а розуміє. Він від початку зробив цю базу з нічого, підняв її рівень і авторитет дуже високо. Але гордині не було, він розумів, що це все йому Бог допоміг зробити. Він і надалі допомагатиме, якщо Павло матиме добрі наміри.

І він це робив.

1. Коридори безпеки — скасовані.

Це було перше, що Павло запровадив, коли йому дозволили реалізовувати ідеї. Йому набридла стара школа — з табличками «Прохід заборонено», стрічками, турнікетами. Він наполягав:

> — Це не режимний об'єкт. Це відкрита база. Чим менше заборон — тим менше бажання порушити.

І він мав рацію. Складський центр із 45 офісами й фірмами — це як маленьке місто. Навіщо ділити його на «заборонені зони», якщо можна зробити все відкритим і водночас… контрольованим?

Навколо — бетонна триметрова огорожа. Ще за три метри — дротяна. Камери. Сенсори. Але в середині — максимум свободи: простір, в якому кожен міг рухатись, не відчуваючи погляду “охоронця за спиною”.

Бо головне — не обмежити, а передбачити і запобігти крадіжці, що і є сенс охорони.

2. Пропускна система — трансформована.

Раніше були пропуски з RFID-мітками. І хоча система працювала, Павло бачив головний недолік: люди це відчували як примус. А отже — виникало роздратування, спроби обійти, сховати, забути, підробити.

І тоді Павло вигадує революційне, просте й геніальне водночас рішення:

> — Не називайте це пропуском. Назвіть… накладною.

Так і з'явився новий документ — «накладна руху». Відвідувач отримував її на вході. Але в ній — не персональні дані, не фото, не підпис. Лише — маршрут. При покупці фірма вносила в накладну найменування, час, місце. При виході — її здавали. Якщо накладна була пуста — значить, людина просто гуляла. Якщо наповнена — її шлях по базі вже зафіксовано з підписами і печатками, які він відвідував і предбав те що мав.

Без зайвих питань. Без камер у обличчя. Але повний контроль — бо кожен вхід мусить мати вихід. А якщо ні — система одразу реагує.

3. Прищіпки з мітками.

Для працівників бази — інша система. Зовні — проста і зрозуміла: прищіпка на грудях з ПІБ і посадою. Але всередині — RFID-мітка. І лише три особи знали про це:

🔹 сам Павло,

🔹 його напарник — досвідчений охоронець Мифодій Петрович,

🔹 і директор бази — Валерій Васильович.

Решта вважали, що це просто бейджик.

Насправді ж — уся система Гравіо і Щит, розроблена Павлом, працювала безпомилково:

▪️ автоматично фіксувала вхід і вихід;

▪️ створювала маршрут пересування;

▪️ попереджала про затримку в «непризначеній зоні» понад 20 хвилин.

Все це — без камер, без прямого нагляду, без порушення приватності.

А головне призначення Гравіо і Щита незнав ніхто, крім охорони і директора, що і повинно було бути. 

Нове усвідомлення прийшло до Павла не в один момент. Це було поступове зростання. З кожною новою ідеєю він бачив не лише нову функцію, а нову етику.

> — Справжня безпека — це коли людина не відчуває страху. І не тому, що нічого не загрожує, а тому, що знає: система думає не лише про себе, а й про неї, — говорив він Мифодію.

І Мифодій погоджувався. А директор Валерій Васильович одного разу навіть сказав:

> — Павле, якби всі охоронці були такими, як ти — я б спав спокійніше, ніж під кодовим куполом НАТО.

Цього вечора Павло знову сидів над кресленнями. У його голові вже народжувалась нова ідея: модель психологічного поля стану бази в режимі змінної активності.

Простіше кажучи — база, яка відчуває настрій натовпу.

Але це — вже інший розділ.

Бо справжня безпека — не в тому, щоб знати, хто де.

А в тому, щоб знати, чому він там. І чи не потребує допомоги ще до того, як сам усвідомить це.

> Система: “Гравіо-Щит” — активна.

Станція: “Еверест” — стабільна.

Павло — працює, мислить, вдосконалює…