Розділ 47 Контроль і ще раз контроль

Чергування на Торговельно-промисловій базі державного значення «Еверест» останнім часом проходили спокійно, але ця тиша була оманливою. Під поверхнею — невидимий фронт боротьби за безпеку, який Павло вів щоденно. У цій боротьбі він мав незмінного соратника — Мифодія Петровича, з яким вони разом стали непохитним щитом для бази. Саме їхня праця, непомітна, але фундаментальна, забезпечувала спокій і стабільність об'єкта, що мав не просто стратегічне, а національне значення.

Директор, Валерій Васильович Конашенко, добре розумів роль охоронців у спільній справі. Він не тільки цінував Павла, а й довіряв йому, як довіряють досвідченому капітану судно в шторм. Але нові обставини змусили Павла ще раз стати у центрі подій.

Все почалося з того, що на території бази з’явилися державні склади — з амуніцією, медичними препаратами, консервованими продуктами та іншим резервом. Це суттєво змінило ситуацію. Базу буквально наситили мілітарною присутністю. Військові охоронці привезли із собою свою систему, свої правила і свою дисципліну. Але замість порядку — настав безлад.

Павло бачив, як все, що роками вибудовувалось, руйнувалося на очах. База, яка колись була монолітом, перетворювалася на прохідний двір, де зникла чітка відповідальність, а контроль почав просідати. Павло не збирався це терпіти.

Він зайшов до директора без попередження.

— Валерію Васильовичу, дозвольте говорити прямо?

— Говори, Павле, ти завжди маєш право на відвертість.

— У нас тут не військова частина. Це приватна база. І державні склади розміщені тут на правах загального користування, без вилучення об'єкта з приватної власності. А отже — відповідальність за все, що тут відбувається, несе охорона бази, тобто я і Мифодій Петрович.

Директор мовчки слухав.

— Я вимагаю, щоб військова охорона була підпорядкована загальній системі контролю, — продовжив Павло. — А саме: кожен військовий охоронець повинен мати перепустку з RFID-міткою. Без цього — не входити і не виходити. Бо вся система безпеки працює саме через ці мітки: в'їзд, вихід, переміщення, контроль доступу — все це комп’ютерна система фіксує в реальному часі.

Павло зробив паузу, а тоді докладно виклав всю логіку захисту:

— Огорожа три метри заввишки, бетонна, обмотана колючим дротом по верху, з тонким сигнальним проводом, для виявлення спроба перерізання. Під огорожею вкопано чутливий сенсорний кабель, щоб викрити підкоп. Все виведено на центральний пункт контролю. За три метри від основної огорожі — додаткова двометрова сітка, яка утворює сіру зону, куди входити заборонено без дозволу охорони. У цій зоні всього три хвіртки, всі — на замках, ключі — тільки в охорони. Будь-який перетин — через RFID зчітувачі і відразу реєстрація і індефікація.

Директор ствердно кивнув. Павло не зупинявся:

— Якщо вже військові тут — нехай охороняють свої склади, але в межах чітких правил. Вони не мають права пересуватись базою без контролю, без перепустки, без реєстрації. Ні через пункти, ні через сірі зони. І найголовніше — ніхто не повинен знати, як працює система. Цю інформацію повинні знати лише ми троє: ви, я і Мифодій Петрович.

— Добре, Павле, — відповів директор. — Що ще?

— Ворота. Вони повинні завжди бути зачиненими, і відкриватися лише після зчитування RFID. Я наполягаю на встановленні електроприводів відкривання/закривання з пультом доступу лише в охорони. Ніяких випадкових заїздів і виїздів. Навіть службові авто — через реєстрацію.

Директор зітхнув, але погодився:

— Гаразд, запускай усе це. Ми вже мали кілька тривожних дзвіночків, не хочу, щоб був інцидент.

Павло взявся до роботи. Він перепрограмував центральну систему доступу, інтегрував військову охорону в єдиний протокол, провів інструктаж з суворою фіксацією порушень. Усі хвіртки в «сірій зоні» обладнали прихованими зчитувачами, навіть в'їзд до приватних фірм тепер фіксував кожного, хто перетинає межу. Не кажучи вже про вхід, всі хто відвідував фірму були зафіксовані і ідентифіковані. 

Порядок було відновлено.

І одразу відчули результат. Незрозумілі переміщення зникли, нічні сигнали — припинилися, статистика спрацювань системи тривоги знизилась на 80%. Павло зробив те, що не змогла зробити навіть військова адміністрація — він відновив контроль. І зробив це тихо, впевнено, професійно.

Бо контроль — це не суворість.

Це — відповідальність.