Розділ 46. Відповідь Сухову

Микола Аркадійович Сухов сидів у своєму кабінеті, міцно стиснувши зуби. Його пальці стискали в долоні кришку золотистої ручки, яку він щойно зламав від злості. В черговий раз усе зірвалося.

Він програв.

Знову. І що найнестерпніше — не комусь там, а Валерію Васильовичу, якого він усе життя вважав просто "везунчиком", а не стратегом. Та часи змінились. Від того, що колись було просто складом, Валерій Васильович побудував систему, яка стала частиною військово-господарського комплексу держави. І тепер зламати її було не так просто, як підкинути доноса чи підкупити інспектора.

Але якщо Сухов і вмів програвати — то тільки тимчасово. І він ніколи не зупинявся. Ніколи.

Але Валерій Васильович знав це. Знав, що від поразки той тільки скаженіє. І саме тому він вирішив не чекати наступного удару. Цього разу він вирішив ударити першим.

Він довго спостерігав за Суховим, вивчав його дії, психологію, звички. І одна риса, яка  пробивалась у кожному його рішенні: це була жадібність. Вона була для нього не просто вадою — вона була рушієм. Сухов міг терпіти образи, чекати, ховатися, зраджувати, лицемірити, але ніколи не міг пройти повз вигідну оборудку, навіть якщо в ній був ризик. І от саме цю особистісну його слабкість Валерій Васильович і вирішив використати як зброю.

Ще кілька років тому Валерій Васильович став співвласником невеликої, але стратегічно розташованої земельної ділянки в самому центрі міста. Земля була дорога — не лише з погляду ринку, а й тому, що поруч проходили кілька інфраструктурних проектів, які мали бути реалізовані вже в найближчі роки. Але оформлена вона була на нього під чесне слово — п’ять поважних забудовників, його старі друзі, які теж не довіряли Сухову ні на мізинець, офіційно тримали контроль за ділянкою. Валерій був лише формальним «обличчям» цієї співвласності.

Тепер же, з дозволу цих п’яти впливових людей, він розпочав свою гру. Вони бачили, що творить Сухов, тому, дали дозвіл на цю провокацію, щоб Сухов нажив ворогів і витратив багато грошей. Так практично шість могутніх і впливових підприємців, об'єднались в боротьбі проти Миколи Аркадіовича Сухова і це не було для нього добре, но він про це ще не знав.

Через підставних осіб у рієлторських колах пішла чутка: «Є земля в центрі. Продається ТЕРМІНОВО. Господар у боргах, хоче готівку. Ціна в рази нижча за ринкову. Умови прості: швидка угода, без зайвих питань. Але є нюанс — п’ятеро впливових осіб уже намагалися домовитись, та поки що не можуть зійтися по ціні».

Сухов почув. І запалав, як сірник.

Жадоба миттєво затьмарила йому розум. Усі його внутрішні інстинкти закричали: «Бери!» Це був шанс — забрати ласий шматок у конкурентів, обійти п’ятірку забудовників, які давно його не пускали навіть на поріг «великої гри», показати, хто тут господар у місті!

Він пустив у хід усе, що мав: юристів, підставних покупців, тіньові схеми, навіть спробував домовитись через спільного знайомого зі "старими київськими". Він вийшов на зв’язки, які давно не використовував, підняв на ноги корумпованих реєстраторів і навіть звернувся до "старого бандитського друга", якого давно намагався уникати.

Але те, чого він не знав — це що гра вже йшла вже не проти папірців, а проти людей, які були на голову вищі за нього. Ті п’ятеро забудовників, почувши, що Сухов намагається дістати їхню спільну ділянку через чорні схеми, були розлючені до краю. Для них це була не просто земля — це була зона впливу, територія поваги. Хоч вони знали, що це розпочав їх шостий спільник Валерій Васильович, своєю навмисною дизінформацією, вони розуміли що це повинно було відбутись рано чи пізно. І коли Сухов поліз туди, він сам відкрив двері до війни, до якої не був готовий.

Уже через тиждень його бізнес почали перевіряти з усіх боків.

— Екологія.

— Пожежники.

— Податкова.

— Міська рада.

— Місцеві ЗМІ.

Кожен день — нова проблема.

Всі його заявки на участь у тендерах — почали знімати без пояснень.

Орендарі на його базі — раптом почали отримувати вигідніші умови на інших локаціях.

Навіть постачальники відмовлялись від співпраці.

Сухов не розумів, що відбувається. Йому дзвонили, погрожували, натякали, і навіть хтось із впливових сказав:

— «Ти заліз туди, куди не слід. І краще б тобі відступити, поки ще не пізно».

І він, звиклий до тиску, раптом почав нервувати.

Бо не знав, звідки дме вітер.

І, що найстрашніше, не міг відповісти.

На тлі цього він втратив інтерес до бази "Еверест", бо проблеми сипались, як снігова лавина. І вперше за останні роки Сухов не думав про конкурентів, не будував планів, не мріяв про реванш. Він просто намагався вижити.

А Валерій Васильович спокійно сидів у своєму кабінеті, переглядав звіти Павла, пив чай із жасмином і думав:

> — «Не треба ламати людей грубою силою. Якщо знаєш, чого вони хочуть — просто дай їм це. Але так, щоб їм це стало проблемою…»