Розділ 45. Ще одна спроба Сухова

Світанок, як завжди, застав Павла на посту. Він, спокійний і зосереджений, прийняв зміну у Мифодія Петровича рівно о восьмій ранку, як заведено. Добова зміна — це не просто формальність. Це відповідальність за об’єкт стратегічного значення, і Павло це добре усвідомлював. На його плечах — безпека бази, репутація «Евересту», і, не більше не менше — безпека держави.

Перші шістнадцять годин пройшли рівно, як швейцарський годинник.

Периметр — без порушень.

Камери відеонагляду — мовчали.

П’ять секторів електронного моніторингу — стабільні, без аномалій.

Системи «Гравіо» та «Щит» — у повній бойовій готовності, хоч і без потреби спрацьовувати.

Навіть вітер здавався сонним у цю ніч. Павло зробив собі коротку перерву — невеличке горнятко кави, сухе печиво і теплий шарф поверх форми — усе, що треба, аби не втратити пильність.

Але рівно опівночі ситуація змінилася.

Павло, як завжди, мимоволі ковзнув поглядом по моніторах. І тут — мить: ледь помітний рух у четвертому секторі, біля складу, який належав військовим і був під особливою охороною. Камера зафіксувала силует, що обережно наближався до бічного входу. Рух був неприродний — надто обережний, надто спритний для випадкової людини, або військової охорони.

— Є контакт, — пробурмотів Павло і вже за секунду зірвався з місця.

Він автоматично під’єднав до себе обидва тактичних прилади — «Гравіо» та «Щит». Один для аналізу і впливу на емоційний стан потенційного противника через феромони і біохімію тіла. Інший — для активного протидіяння загрозі, а конкретно кулі.

Павло діяв, як навчений життям — швидко, тихо, рішуче. Коли він обігнув кут складу, то побачив, як чоловік у військовій формі — охоронець внутрішнього режимного об'єкта — намагається зірвати пломбу на воротах складу амуніції.

— Що ти робиш? — Павло сказав різко, але не крикнув, щоб не підняти тривогу передчасно.

Відповіді не було. Замість цього військовий кинувся на Павла, немов звір. Але не встиг і трьох кроків зробити, як раптово звалився на землю, мов підкошений.

Це прилад «Гравіо» зреагував блискавично. Біологічні сенсори вловили сплеск адреналіну — однозначний маркер агресії — і подали імпульс на тактичну реакцію. Через точну м’язову стимуляцію, через вплив на моок з гіперчастотною модуляцією, нападник втратив контроль над власними м’язами на кілька секунд — більше не треба.

Та Павло ще не встиг оцінити ситуацію, як просто позаду пролунав постріл.

Все відбулося в долі секунди. Павло не встиг навіть повернутися, але прилад «Щит» в режимі активного захисту засік швидкість і траєкторію кулі, вирахував небезпеку до міліметра і запустив катапультний механізм, що вистрілив титанову пластину прямо за його спиною.

З металевим дзвоном куля влучила в середину пластини на відстані пів метра — безпечно, точно, і з усіма шансами вижити людині, яку хотіли вбити цією кулею.

Павло миттєво повернувся — за ним біг ще один силует. Людина в цивільному, проте з обличчям рішучого вбивці. Очі — злі, зосереджені. Пістолет в руці. Намір — очевидний.

Але він теж не дійшов.

«Гравіо» знову спрацював — цього разу на ще вищому рівні. Виплеск емоцій, гормонів, запахів — усе видавало нападника з головою. І коли той був за п’ять метрів до Павла, раптом втратив координацію й гепнувся об бетон, мов ганчір’яна лялька. Без жодного звуку.

Павло затис у руці пістолет, відібравши зброю в другого нападника. Потім підняв із землі розплющену кулю. Серце ще билося швидше, ніж звичайно, але розум залишався ясним. Він одразу викликав поліцію і доповів черговому. Потім передав координати і опис ситуації.

За п’ятнадцять хвилин на об’єкті була група швидкого реагування — поліція, військова контррозвідка і внутрішня служба безпеки. Двох знерухомлених нападників запакували у машину. Вже пізніше  виявилось, що обидва — з військової частини, один мав дисциплінарне покарання, другий — недавній новобранець, зв'язаний з одним із підрядників бази Сухова.

Павло віддав пістолет Макарова поліції, що був у другого нападника, разом із кулею, яку зупинив «Щит». Поліцейський лише кивнув — вперше бачив такий захист у дії, але не розумів як.

До складу під’їхав Валерій Васильович. Він був у формі, хоч і злегка розкуйовджений після нічного дзвінка.

— Павле, — спокійно, але з повагою сказав він, — ти знову врятував нам не просто об’єкт, а репутацію. І не лише нашу — а й державну.

Павло мовчки кивнув. Він відчував, що це була ще одна спроба Сухова. Та цього разу вона була не просто зухвалою, а відчайдушною. І вкотре він не врахував головного — проти нього вже давно діяли не просто охоронці, а професіонали нового покоління, озброєні не лише досвідом, а й найсучаснішими технологіями, що працюють мов розумна броня. І все це — в руках тих, хто має мету, відповідальність і совість.

Сухов програв знову. І на цей раз — болісніше, ніж будь-коли.