Розділ 42 Бойове хрещення

Ніч була тиха. Одна з тих, що крадеться краями бази — сіра, мокра, наче не хоче нічого, окрім забуття. Дощ стікав із дахів, час від часу бризкаючи на камери спостереження. У пункті управління чергував Павло. Руки в кишенях, очі на моніторах. Біля нього — планшет, відкритий канал до всіх систем охорони. «Щит» і «Гравіо» працювали справно. Але нічого не віщувало небезпеки.

Мифодій Петрович обходив територію. Старий охоронець, закутаний у плащ, з ліхтарем у руці й характерною повільною ходою. Йому довіряли — і дарма, що технікою не володів він досконало, зате був спостережливим і наполегливим. Його не злякати і не обдурити.

О третій годині ночі Павло звернув увагу на камеру №7. Задній периметр, кут складу з палетами. Там щось мигнуло. Присів. Зупинив запис. Промотав у зворотному напрямку.

— Ого... — прошепотів.

На моніторі — тінь. Людська. Швидкий рух. Потім ще один. І раптом — одна фігура перелазить через огорожу. Тому то і спрацювала сигналізація бо була перерізана колючка. А друга фігура кидає щось темне всередину. Павло миттєво натиснув сигнал тривоги, включив тактичне освітлення в секторі і натиснув кнопку прямого зв’язку:

— Мифодію! Південний кут складу! Збоку хтось є. Йди обережно.

— Прийняв, — коротко відповів голос у динаміку. І все стихло.

Мифодій вийшов із-за рогу складу і став у світлі прожектора. Павло бачив усе через камери. Нападник теж побачив охоронця. І в наступну секунду все сталося.

Блиск. Рух руки. Постріл.

Куля летіла прямо в груди Мифодію. Павло схопився за голову — не встиг! Але система — встигла.

З лівого плеча охоронця з силою вистрілила катапульта. Титанова пластина вилетіла у повітря — і в ту ж мить куля вдарилась у неї з металевим звуком, що відгукнувся по всій базі.

Мифодій відкинувся назад. Він не впав, але хитнувся і сів на коліно. Живий. Живий!

— Петровичу! — вигукнув Павло у мікрофон.

— Цілий. Щось бахнуло! — прохрипів голос. — Але стою.

Нападник ішов уперед. Між ним і охоронцем — ще двадцять метрів. Обличчя перекошене. У руці — пістолет . Його тіло напружене, як у хижака перед кидком.

І тут вступив  у справу прилада «Гравіо».

Пристрій, встановлений на поясі Мифодія, уловив концентрацію адреналіну. Ворог був на піку агресії. І ще до того, як він підняв зброю — система вдарила сигналом в його мислення ,, на тебе тисне гравітація в сто кілограм ''

Нападник спинився. Спершу сіпнувся. Потім захитався. А тоді просто — впав. Рівно. Без слова. Як знеструмлений.

Мифодій сидів, тримаючись за груди.

Павло вже біг.

Коли він добіг до місця — усе вже було тихо. Нападник лежав нерухомо, але дихав. Зброя поруч. Біля Мифодія лежала титанова пластина, з невеликою вм’ятиною посередині.

— Як ти? — присів Павло, зриваючи з себе куртку.

— А як я маю бути? — буркнув той, посміхаючись через біль. — Лише ребра трохи дзвенять... Бо впав з переляку.

Павло розсміявся. Серце ще стукотіло у скронях. Та він точно знав — усе спрацювало чітко. Усе, що вони готували, перевіряли, розраховували — не дарма.

Після того випадку Мифодій довго сидів мовчки, розглядаючи пластину. Він не став розповідати директору багато. Лише сказав:

— Павло знову мене витяг. Або він, або його залізна штука.

Павло теж мовчав. Він не влаштовував демонстрацій, не писав рапортів на подяку. Він тільки ще раз перевірив системи і вніс одну маленьку зміну в протокол: автоматичне включення «Щита» на підвищену чутливість у дощову погоду.

Валерій Васильович лише здалека кивав головою. Він теж усе бачив. Але не втручався. І правильно робив.

Бо такі речі не для преси. Не для інструкцій. І не для презентацій.

Це — зброя, яка має бути в надійних руках. І яка врятувала зараз одне життя.

Цього разу — життя Мифодія.

Після інциденту Валерій Васильович викликав Павла у свій кабінет. Не в службовому порядку, а тихо, без зайвих очей. Дивився довго, мовчки. Потім сказав коротко:

— Жодної тріщини. Ні в системі, ні в людях. Молодці.

Павло хотів уже йти, але почув:

— І ще одне. По три тисячі. Тобі і Петровичу. Без розголосу. Просто, щоб знали, що я бачу.

Павло кивнув. Без посмішки, без подяки. Але цього було достатньо.

Бо не кожен начальник бачить. А той, хто бачить — вартий поваги.