Розділ 35 Як має бути, а не як є

Ніч опустилася на базу м’яко, як тепла ковдра. Камери спостереження перевіряли звичні маршрути, датчики руху мовчки чекали порушень, а Павло сидів у службовому кабінеті і дивився у монітори з погляду того, хто бачив більше, ніж просто картинку. У його голові крутилися думки, які вже декілька днів не давали спокою.

Штучний інтелект, який так щиро розхвалювали виробники, знову виявився не таким досконалим, як би хотілося. Так, він працював, збирав дані, аналізував, але... не розумів головного — контексту. Павло вже втретє поспіль ловив себе на тому, що штучний інтелект, ніби вправний статистик, видає сухі цифри та графіки, але не бачить ширшої картини. А цього разу ситуація була надто серйозною.

Все почалося із сигналу, спроби викрадення. Сигнал був реальним, дії системи — адекватними, навіть злагодженими, але сам факт того, що про «Гравіо» хтось дізнався, — був тривожним. Це був витік інформації, без варіантів. А отже — зрада або легковажність. І, якщо бути чесним перед собою, — це вже не претензії до комп’ютера. Це вже запитання до людей. До себе і... до інших.

Павло стиснув кулаки. Усього було троє людей, які знали всю специфіку приладу: він сам, Мифодій Петрович, старший охоронець, якому він довіряв майже беззастережно, і директор бази Валерій Васильович. Хтось із них мовчки зрадив ідею, яка могла стати проривом у галузі безпеки. І Павло все більше схилявся до того, що винен саме директор.

— Бізнесмен, — подумав він. — Для нього головне — дохід, прибуток, ринок. Ідея, безпека, відповідальність? То вже для інших.

Але справа не лише в грошах. Справа в довірі. У баченні майбутнього. У цінностях.

І ще одне не давало спокою. Павло відкрив креслення та діаграми приладу «Гравіо». Діаметр дії — лише п’ять метрів. Це не було написано на рекламних буклетах і не оголошувалося під час демонстрацій. Така технічна деталь могла виглядати незначною, але саме вона визначала межі застосування, безпеку й ефективність. Павло наполягав на обмеженнях не тому, що не вірив у розвиток, а тому що реальність не терпить фантазій. А збільшення діаметра дії прилада могло дати неочікувані наслідки.

І якщо зловмисники сподівалися, що прилад має безмежні можливості — значить, їх хтось дезінформував, або ж вони діяли поспіхом, не розібравшись. Як би там не було, — слава Богу, що їм нічого не вдалося. Але це було лише попередження. Сигнал.

Павло знав, що не можна зволікати. Треба говорити. Віч-на-віч. Відверто. І вірогідно це повинен бути директор.

На ранок, здавши зміну, він сам подзвонив до директора.

— Валерію Васильовичу, давайте зустрінемося. У мене є питання. Прямі.

Директор був трохи здивований — Павло нечасто звертався до нього напряму. Проте голос охоронця звучав чітко і твердо. Без запрошень на каву чи дипломатичних формулювань. Просто: «Треба поговорити».

Зустрілися у кабінеті директора. Павло не сів, стояв перед столом, як офіцер на доповіді. Директор дивився з-під лоба — уважно, мовчки.

— Валерію Васильовичу, — почав Павло, — ми з вами — команда чи випадкові перехожі?

— Що ви маєте на увазі? — обережно поцікавився директор.

— Я маю на увазі «Гравіо». Цей прилад — не для продажу, не для ринку, не для збагачення. Він — для безпеки, для захисту. Це репутація бази, це її майбутнє. Якщо його продати — ми втратимо монополію, контроль, ідейність. І найголовніше — можемо наробити великої біди.

Валерій Васильович спробував щось заперечити, мовляв, нічого ще не сталося, ніхто нічого не зраджував, це міг бути просто витік... Але Павло не давав слабини:

— Це не «просто». У нас на базі — експериментальний зразок, ще недопрацьований, із обмеженим радіусом дії. Його я ще дотестовую. Уявіть, що він потрапляє в лихі руки. Уявіть, що ним скористується хтось, хто хоче контролювати, тиснути, викрадати. Ми з вами несемо відповідальність.

— Ви драматизуєте, Павле…

— Ні, Валерію Васильовичу, я думаю наперед. Бо бачив, як буває, коли міркувати запізно.

Після цієї розмови настала довга тиша. Директор не дав прямої відповіді, не погодився, але і не заперечив. Проте в очах його щось змінилося. Можливо, це була повага. Можливо — обережність. А може, просто почуття, що Павло вже не той охоронець, який мовчки виконує вказівки.

Він — людина з баченням. І прилад «Гравіо» — не просто інженерна іграшка. Це інструмент добра, який має служити людям, а не прибуткам. Таке було бачення Павла, як розробника прилада.

А штучний інтелект?.. Він ще навчиться. Бо має поруч Павла — людину, яка думає, відчуває і знає, як має бути, а не як є.