Розділ 20 Пригоди в зміну Павла

Восьма година ранку. Чітко за графіком, Павло змінив на посту Мифодія Петровича. Той, як завжди, вручив планшет із журналом обліку, ключі, електронну карту доступу і вже традиційно запропонував кави.

— Як ніч? — спитав Павло, вливаючи окропу в пластикову чашку з розчинним «трьохвиди».

— Та нічого… хіба що мухи якісь настирливі, — посміхнувся Мифодій, явно натякаючи на безтурботну зміну. — Але то не мухи, то дрібні турботи, а не пригоди.

Вони ще хвилин десять обговорювали місцеву політику, погоду і знижки в супермаркеті, після чого Мифодій, неквапно одягнувши куртку, пішов відпочивати в кімнату відпочинку. Павло ж увійшов у свою зміну. А та виявилася далеко не нудною.

Вже за пів години після зміни несподівано підійшов літній чоловік. Павло, як і належить, чемно вийшов з-за столу:

— Доброго дня. Візьміть, будь ласка, перепустку.

Чоловік махнув рукою:

— Та яка там перепустка? Я тільки на п’ять хвилин — зошитів забрати. Кур'єр, між іншим.

— Перепрошую, але порядок є порядок. Без перепустки не можна, — ввічливо, але твердо відповів Павло.

— Та я, Вася Головко, тут ще з того часу, як тут склади будували! Що ви мені влаштували? Як у в’язниці! — бурчав старший пан, показуючи пенсійне посвідчення.

Павло не став сперечатися. М’яко, але рішуче, взяв його під руку, провів до віконця видачі перепусток і особисто впевнився, що Головко отримав відповідний документ. Вже після цього пропустив його на територію.

— Усі ми рівні перед правилами, — сказав Павло сам собі, повертаючись на пост і замкнувши електрозамок.

До вечора все було під контролем. Павло працював чітко: всі, хто заходив і виходив, проходили обов’язкову перевірку, камери функціонували справно, планшет не збоїв. Павло навіть встиг влаштувати невеличку ревізію журналу подій за попередні зміни — все виглядало спокійно.

Проте ніч мала інші плани.

О пів на першу ночі спрацював датчик руху на камері п’ятого сектора. Одночасно на планшеті висвітлилась червона іконка з написом: "РУХ". Сигналізація тихо, але чітко сповістила про порушення.

Павло не панікував. Клікнув по зображенню — і трансляція з камери миттєво з’явилася на повний екран. Біля входу до складу фірми №20 стояла знайома фігура — програміст Володимир, той самий, що часто заходив із веселими історіями про свої коди.

Але зараз він явно поводився підозріло — щось намагався підібрати до дверей, викручував ручку.

Павло миттєво заблокував доступ у секторі, вимкнув живлення на електромагнітному замку й кинувся туди.

— Володю, що ти робиш?! — вигукнув, підбігаючи.

У відповідь — несподіваний удар в обличчя. Павло впав, втратив рівновагу, але інстинкт спрацював. Ще до падіння рука намацала в кишені балончик із нервово-паралітичним газом. Вже лежачи, Павло направив струмінь точно у Володимира.

Той зойкнув, спіткнувся і впав. Павло, ще не оговтавшись до кінця, схопив завбачливо заховану мотузку, яку завжди носив на зміну, та швидко зв’язав руки нападника за спиною.

— Спокійно... Охорона працює, — бурмотів Павло, тримаючи ситуацію під контролем.

Після чого викликав поліцію.

Поки чекав, Володимир почав приходити до тями. Павло, не надто лагідно, підняв його кількома легкими копняками:

— Вставай, алкоголіку… Ходімо до КПП. Ти не вдома, тут — об’єкт.

Від Володимира тхнуло дешевою горілкою, але він уже не чинив опору. Павло провів його на пункт, посадив на лаву, ввімкнув додаткове світло і дочекався приїзду патруля. Поліціянти швидко оформили затриманого.

— Що тут сталося? — спитав лейтенант.

— Сам не розумію… прокинувся в підсобці після дня народження колеги, не зрозумів, де я і що роблю… — бурмотів Володимир, потираючи сльозливі очі.

Павло лише зітхнув і... не став говорити, що отримав удар в обличчя.

— Алкоголь — зло, — сказав тільки. — Я до начальства не доповідатиму. Але зробіть із ним, що належить.

Поліція повезла Володимира, а Павло, хоча й втомлений, повернувся на пост. Ще раз переглянув відео, зробив позначки в журналі. Все — за протоколом.

Ранок. Шоста година. Перші працівники ще тільки почали підтягуватись на зміну, а на КПП з’явився Володимир.

У руках — велетенський торт і пляшка Pepsi. Обличчя похмуре, але очі — щирі.

— Пал Палич… Прости, — пробурмотів, опустивши очі. — Перебрав учора. Сам не знаю, що робив. Горілка — вона ж ідіотами робить навіть програмістів.

— Та не перебільшуй, — усміхнувся Павло, глянувши на нього з-під лоба. — До речі, ти, часом, не боксер?

— Трудові резерви, КМС, — відказав той, стинаючи плечима.

— Я — майстер спорту. Бокс. Так що тобі ще пощастило, — усміхнувся Павло і вказав на торт. — Залиш на кухні для зміни. І йди з Богом, Володю. І більше — без горілки, чуєш?

— Слово даю, — відповів той.

І Павло повірив. Бо хіба ж не в цьому сила фахівця — вміти пробачати тоді, коли вже навів порядок.