Розділ 6 Скільки коштує безпека

Валерій Васильович умів рахувати гроші. І не тому, що був жадібним, а тому що добре розумів: навіть найкращий бізнес можна втратити через дурість або безвідповідальність. Саме тому всі питання безпеки він без тіні сумніву переклав на Павла Григоровича Підкову — людину, яка вже не раз довела, що вміє не просто охороняти, а будувати цілі системи захисту з нуля. І головне Валерій Васильович бачив, що за допомогою Павла кошти вкладалися з розумом і приносили прибуток в піднятті авторитету бази серед інших подібних баз.

Павло був не лише начальником охорони — він сам стояв на посту, ночував у підсобці, патрулював територію, особисто перевіряв дроти, замки, датчики, і вчив напарнюика, як тримати очі й вуха відкритими. Саме тому його зарплата була втричі більшою, ніж у його напарника — Мефодія Петровича, який, хоч і працював чесно, але був охоронцем у класичному розумінні — «відбув зміну й пішов на відпочинок». Хоча Павло відразу був проти такого розподілу.

Такий розподіл був справедливий. Павло не просто працював — він жив цією справою, а за справжній результат треба платити. І Валерій Васильович це розумів. Тому що фахівців треба оберігати і один із суттєвих варіантів, це зарплата.

Слава про Павла розлетілася Києвом швидше, ніж він сам міг собі уявити. Після того, як він із купи старого металу, двох рулонів дроту й декількох китайських камер створив на торговій базі систему безпеки, яку не могли зламати навіть ті, хто пробували, — телефон Валерія Васильовича почав розриватися.

До нього приїжджали представники великих логістичних компаній, ресторатори, навіть один заступник мера — усі з одним питанням:

> — Де ви знайшли цього Підкову?

— А скільки він у вас отримує?

— А якщо ми запропонуємо більше?..

Валерій Васильович, хоч і любив гроші, не любив втрачати людей, які реально тримають все на своїх на плечах. Він добре бачив: якщо Павло піде — за ним не залишиться нічного і він залишиться ні з чим, бо система хоч і працює, але ключем до неї був саме Павло. Його інтуїція, контроль, швидкість реагування і головне — відповідальність.

Тож коли стало ясно, що Павла хочуть «переманити», директор не став зволікати. Він викликав його до себе, поставив чашку кави, глянув прямо в очі й сказав:

— Павле Григоровичу, я не хочу навіть думати, що ви колись звідси підете. Тому пропоную вам зарплату втричі більшу, ніж була і виплачувалась, як звичайному охоронникові. Ніяких додаткових умов — просто залишайтесь.

Павло задумався лише на мить. Не через гроші. А через справедливість.

— Я залишуся, — сказав він спокійно. — Але з однією умовою: підвищіть зарплату Мефодію Петровичу вдвічі.

Валерій Васильович аж підняв брови.

— Ви ж самі казали, що він — звичайний охоронець.

— Так. Але я не можу бути ефективним, якщо в мене немає тих, хто підтримує тил. Коли я на обході — він на камерах. Коли я вночі на даху — він на воротах. Він — частина цієї системи. Може, не технічна, але людська. А без цього все розвалиться. Я повинен відчувати, що моя спина захищена.

Директор скривив обличчя, мовби ковтнув лимон, але потис Павлу руку і з усім згодився.

— Домовились. Ви завжди говорите по справі. До цього моменту кожна ваша ідея окупилась сторицею. Гріх не довіряти.

І справді — система Павла не лише запобігала крадіжкам. Вона піднімала престиж бази, залучала нових орендарів, знижувала страхові ризики. Деякі компанії навіть приходили тільки тому, що знали — тут працює Підкова, а отже — їхній товар буде в безпеці.

І хоч безпека не має фіксованої ціни, насправді, краще заплатити за безпеку, ніж потім рахувати втрати. Це знав Павло. Це почав розуміти Валерій Васильович. І вже точно це відчували всі, хто працював поруч.