Розділ 5 За безпеку треба дбати

Павло ніколи не сприймав охорону як формальність. Для нього вона була як математика в інженерії — без неї все розвалюється. Коли інші казали: «Та хто сюди полізе?», він лише іронічно зітхав. Бо точно знав: саме там, де найменше чекають — і пробивають першу дірку.

Після перших тижнів роботи на об’єкті Павло склав список ключових заходів, які вже було втілено:

1. Надійна огорожа — не декоративна сітка, а серйозна конструкція з арматури, бетону й антивандального покриття. Без неї навіть розмова про безпеку була б безглуздою. Тобто, колючоріжуча стрічка є по верху бетонної огорожі,

2. Класична схема КПП — подвійні ворота: в’їзд і виїзд окремо, контроль із обох боків. Жодного «проїхав слідом за фурою» не могло бути.

3. Колючо-ріжуча стрічка — не просто по периметру, а грамотно змонтована й закріплена. Вид її вже викликав у непроханих гостей бажання лізти.

4. Подвійний рубіж контролю — один дріт вмонтований у стрічку, інший — прокладений на глибині пів метра перед огорожею. Це був хід з досвіду: захист не лише від перелазів, а й від підкопів і демонтажу.

5. Все — до комутатора — централізована система збору сигналів, яка працювала в режимі 24/7, а не мигала червоним світлодіодом "для годиться".

Цей рівень захисту забезпечував базовий рівень безпеки — як казав Павло, «мінімум для серйозної розмови». Але ж головне — не територія, а те, що на ній: склади, офіси, техніка, документи, і найцінніше — довіра. Павло розумів, що довіра аби як не виникне, вона завойовивається

І тут виникла інша проблема. Павло, хоч і не був політиком, добре розумів, що без переконання не обійтися. Бо те, що здавалося очевидним йому — для інших виглядало як додаткові, особливо це стосувалося Валерія Васильовича. Він дуже не хотів витрачати свої гроші, хоча і був не проти дійсної і надійної охорони.л

Не вистачало головного — датчиків на вікнах і дверях. Без них усе решта можна було обійти: залізти через вікно вночі — і забрати, що треба, поки охоронець обходить територію. Павло розумів: цей пробіл обійдеться дорого — не йому, а підприємцям, чиє майно було в офісах. Тому в цьому повинні були самі підприємці. Тому Валерій Васильович відразу схопився за цей варіант.

І він, як директор бази, Валерій Васильович, з посмішкою хитрого дипломата переклав відповідальність:

— Це справа підприємців. Хочуть дійсної безпеки — нехай подбають.

І тут почалась інша робота — не технічна, а на переконання. Цілий тиждень Павло ходив від офісу до офісу. Пояснював, аргументував, навіть показував приклади з камер, де незрозумілі тіні ковзали біля вікон. Він не залякував — він доводив. А головне — не просив для себе. Він переконував на фактах.

— Я охороняю не територію. Я охороняю вас, — казав він. — І ваші склади. Ваші контракти. Ваші бізнеси.

Його слухали по-різному. Хтось одразу згодився, і дав згоду на модернізацію, хтось крутив носом, хтось чекав, що зробить хтось інший. Але коли згадав про ті часи, коли огорожі ще не було, і крадіжки траплялись чи не щотижня — аргументи спрацювали. І підприємці почали розуміти в цьому свою зацікавленість.

До кінця тижня всі офіси й склади були оснащені датчиками на відкриття дверей та вікон, із підключенням до центральної системи. Система миттєво сповіщала чергового охоронця й зберігала журнал подій, саме в тому місці, де відбулося порушення.

Коли останній підприємець встановив обладнання, Павло глянув на монітор з усіма підключеними зонами, як на мапу вже захищеної фортеці. І сказав уголос, хоч і сам до себе:

— Тепер можна працювати професійно.

Бо безпека — це не техніка. Це усвідомлення спільної відповідальності. І в цьому — його справжня професійність.