Розділ 4 Подальший розвиток

Здобутки, як і завжди, не проходять непоміченими. Після завершення модернізації бази, після премій і схвальних слів від керівництва, повагу до Павла почали відчувати не тільки колеги, а й підприємці, які орендували склади. Хтось звертався до нього за порадою, хтось дякував за порядок і безпеку, а хтось просто кивав з повагою, коли проходив повз. У повітрі відчувалась атмосфера довіри — і це був результат його особистої праці, рішучості та дисципліни.

Але Павло не змінився. Він залишався стриманим і скромним, не шукав дешевого визнання, не вихвалявся досягненнями. Як і раніше, працював по змінно з Мефодієм Петровичем — доба через добу. Це був важкий графік: двадцять чотири години на ногах, постійна пильність, нічні обхідні рейди, перевірки камер, журнали, замки, сигнали. Але обидва охоронці вже звикли, і, як казали між собою, «це не найгірше, що може бути».

На базі для чергових облаштували затишну кімнату відпочинку — з двоярусними ліжками, обігрівачем, електрочайником і телевізором. Це був, по суті, вахтовий метод: чергуєш добу, спиш, їси, живеш тут. Павло звик до такого ритму життя. Вдома його майже ніхто не чекав. Він був неодружений, не мав дівчини, і, що найсумніше — майже не мав віри в жінок.

Справа була в старій рані, що не загоїлась з дитинства. Мати покинула його, коли йому було лише три роки. Відтоді в його душі поселилось глибоке недовіра і образа. Він виріс без батька, який був негідником, і втік ще до народження Павла. Павло навчився виживати, працювати, не просити, не довіряти, і особливо — не відкривати серце жінкам. У ньому збудувався своєрідний емоційний бар'єр, який ніхто не міг подолати.

Це була помилка, яку він ще не усвідомлював. Але прийде час — і він її визнає

Його напарник, Мефодій Петрович, був повною протилежністю. Простий, щирий селянин, який після служби в армії й важких років на будівництві повернувся до села, одружився, побудував хату і мав п’ятеро дітей. Його дружина, Марина, залишалась у селі з дітьми, а сам він працював у місті, щоб утримувати родину. Мефодій часто розповідав Павлу про домашні клопоти, про те, як найменша донька почала ходити, як старший син навчився косити, як дружина передала пиріжки з картоплею.

Павло слухав ці історії з мовчазною повагою. У душі щось ворушилось, але він не показував цьго.

Одного дня, після чергування, Павло отримав ще одну премію — цього разу за самостійне виявлення потенційної спроби проникнення і миттєве реагування. Він не витрачав гроші марно. Після недовгих роздумів вирішив зробити собі подарунок — купив планшет Lenovo TB-J616X.

Пристрій був добрий: 6 гігабайт оперативної пам’яті, 128 гігабайт вбудованої, зручний розмір, хороший екран. Він підключив до нього інтернет і почав досліджувати світ, який завжди здавався йому захопливим, але далеким.

Його увагу притягнув штучний інтелект.

Він багато читав, дивився відео, тестував застосунки, формулював питання. Але головне — вчився мислити інакше. Павло вірив, що вміння правильно ставити запитання — це 90% успіху. І хоча поки що все це виглядало як мрії, він був певен: цей шлях веде до чогось більшого.

Вночі, коли вся база спала, а камери працювали в автоматичному режимі, Павло сидів у черговій кімнаті, дивився на екран планшета і шукав. Він сам ще не знав — що саме шукає. Можливо, відповідь. Можливо, мету. А може — сенс.

Та щось у ньому вже починало змінюватися. Його вже не влаштовувало лише «сьогодення». Він тягнувся до складного, до невідомого, до глибокого. І хоч життя навколо вимагало зосередженості на буденному, на патрулюванні, графіках і сигналах — його думки вже летіли далі.

І він вірив:

Той, хто шукає, обов’язково знайде.

Головне

— не зупинятись.