Розділ 3 Хто дбає — той має

Після великих витрат на охорону бази Валерій Васильович спочатку скептично позирав на фінансові звіти. Рахунки за бетон, камери, кабель, електроніку, огорожу, монтаж — усе це тягнулося довгим ланцюгом цифр, які відкушували прибуток. Проте вже за два тижні він помітив різкий зсув. Із кожним днем зростала кількість дзвінків від підприємців, які цікавились вільними приміщеннями на базі. Інформація про надійну охорону поширилася між знайомими, а фотографії з новими воротами й автоматичною системою пропуску почали ширитися серед місцевих бізнесменів.

І ось одного ранку на територію майже одночасно заїхало десять нових орендарів. Вони швидко уклали договори, передали передплати й почали завозити свої товари. Замість п’яти орендарів, які залишались лояльними ще з минулих років, тепер було п’ятнадцять. І ще п’ять приміщень залишалися вільними. Такого Валерій Васильович не бачив уже давно — база буквально оживала на очах.

Поглядаючи з вікна свого кабінету на постійний рух вантажівок і автівок з логотипами підприємств, він уперше за довгий час дозволив собі щиро усміхнутись. Він швидко підрахував — витрати не тільки окупились, а й почався стабільний прибуток.

Цього ж дня він викликав Павла до себе в кабінет. Директор особисто вручив йому грошову премію — сума була майже точною компенсацією за ті десять міні-камер, які Павло встановив за власний рахунок.— Це не подяка, це інвестиція, — жартома сказав Валерій Васильович, потискаючи йому руку. — Ти молодець.

Але Павло, хоча й щиро подякував, не виглядав задоволеним до кінця. Він обережно, але прямо сказав: — Це ще не все. Паркан — це добре, та без колючого дроту зверху — він легко долається. А ще потрібна сигналізація, яку неможливо надурити. Якщо ми вже будуємо безпеку, то треба будувати її ґрунтовно.

— Що ще треба? — спохмурнів директор, знову повертаючись думками до витрат.

Павло спокійно пояснив: — Треба встановити колючий дріт зверху по всьому периметру, але не просто намотати, а закріпити щільно, щоб не зняли. Між рядами — прокласти тонкий сигнальний дріт, який дасть сигнал на пульт при пошкодженні. А ще один такий самий вкопати на глибину пів метра, вздовж паркану — на випадок, якщо хтось захоче рити підкоп.

Валерій Васильович слухав мовчки, потім відкинувся на спинку крісла. Було видно — він важко зважує, рахуючи в голові всі витрати. Нарешті, він зітхнув і сказав: — Ну добре. Раз вже взялися за справу, доведемо її до кінця. Наймай робітників. Я все підпишу.

Ч\ерез тиждень територія бази перетворилася на маленьку фортецю. Над парканом блищав новий ряд колючого дроту, так щільно закріпленого, що навіть драбину поставити було б важко. По всьому периметру тягнувся сигнальний дріт, який негайно реагував на будь-який дотик. А під землею, вздовж усієї огорожі, проходив ще один — невидимий, але надійний захист від підкопу.

Після завершення робіт Валерій Васильович оглянув усе особисто, залишившись задоволеним. Його вражала не лише якість виконання, а й рішучість Павла. Відтепер він уже не просто «охоронець», а начальник служби безпеки бази, як директор тепер офіційно його називав.

Це була друга перемога Павла. Не над ворогом, не над злодієм, а над байдужістю, страхом і звичним «і так зійде». Він зумів переконати керівництво, втілити свою ідею, і, що найголовніше — результат був очевидний і визнаний усіма. Його поважали, з ним рахувалися, йому довіряли.

А всередині  себе Павло відчував, що життя починає змінюватися. Він ішов до своєї мети — бути тим, хто творить добро, хто відчуває відповідальність, хто будує міцно і надовго.

І хоч попереду ще було багато труднощів, він знав:

Хто дбає — той має.