**Розділ 2 Мрії і реальність**

Павло часто ловив себе на думці, що хоче більшого. Уявляв себе в уніформі із шевроном серйозної структури — може, корпоративна охорона великого банку чи навіть елітна служба безпеки, де під рукою сучасні камери, тепловізори, автоматизовані ворота, дрони. Де наради з аналітиками, спецпідготовка, звіти, і — найголовніше це як він тоді думав — повага.

Але мрії залишались мріями.

Реальність була зовсім іншою — прозаїчною і грубою. Разом із напарником Мефодієм він охороняв торгівельну базу на околиці Києва. Стара, захаращена територія, яку ще в дев’яностих використовували як перевалочний пункт для овочів. Ніякої системи безпеки — ані шлагбаумів, ані відеоспостереження. Навіть звичайного паркану не було. Лише зношені бетонні тумби й іржаві металеві листи по периметру — залишки минулого.

Павло, звісно, не сидів склавши руки. За власні гроші купив десять мінікамер А9 — дешеві, простенькі, але з датчиками руху і нічним баченням. Розставив їх по кутах бази, заздалегідь все спланувавши. Навіть Мефодію про це не сказав. Не тому, що не довіряв, а тому, що знав: чим менше знають — тим краще працює безпека.

Крадіжки, попри камери, траплялися регулярно. То хтось виніс мішок цементу, то зникли акумулятори з вантажівки, то виявили кабель, який хтось уже підготував до здачі на металобрухт. Павло ловив злодіїв особисто. Пригадував, як одному разу затримав трьох у балаклавах, які намагались вивезти бочку з дизелем. Іншого разу наздогнав хлопчину, що перескакував через імпровізований паркан із ноутбуком, який він вкрав в офісі. Це тому, що був прохідний двір а не дійсно охороняємий об'єкт.

Разів з п’ятнадцять ловив. Але результат був завжди один: директор бази Валерій Васильович зітхав, лаявся на всіх одразу і повторював звичне:

— Знову охорона не додивилася… Тому у Павла була мрія, як швидше навести лад в цьому господарстві.

Ніякого «дякую», ніякої премії, навіть пляшки «за старанність». Проте з часом Павло помітив: Валерій Васильович його все ж таки поважає. Слухає. Не завжди погоджується, але прислухається. І Павло використовував кожну можливість, аби нагадати:

— Без огорожі вся ця охорона — як з мечем проти кулемета. Треба паркан. І не з сітки. Бетон. Високий, триметровий і колючоріжуча стрічка по верху, щоб була

Минали місяці. Павло не здавався. Повторював, тиснув, наводив приклади, показував записи з камер. І от, одного похмурого ранку, коли Павло нарешті був вихідний, йому зателефонував Мефодій:

— Ти там не впав? Тут якесь будівництво. Фури одна за одною...

Павло приїхав через сорок хвилин. І мало не зомлів: на базу заїхало десять фур, на кожній — величезні бетонні плити, чотириметрові. За ними — п’ятиметрові стовпи, екскаватор, бульдозер, кран, і бригада робітників у жилетах.

Посеред всього того — Валерій Васильович, трохи нервовий, але з цигаркою в зубах.

— Керуй, Павле. Ти цього хотів — твоя черга реалізувати. Радості Павла не було меж.

І Павло керував. Цілий день. Визначав периметр, вказував, де ставити ворота, обирав місце для прохідної. Стомлений, але з відчуттям перемоги. До вечора бетонна огорожа висотою три метри оточила всю базу. З’явилися двоє масивних воріт — для вантажного транспорту і персоналу, та прохідна з можливістю встановити турнікет. А також запасні ворота.

Ввечері, вже майже на заході сонця, Павло підійшов до директора і сказав:

— Тепер можна сказати, що ви дійсно почали дбати про безпеку.

Валерій Васильович пирхнув, випустив дим і буркнув:

 — Ти мене зі своєю безпекою з торбою просить скоро примусиш… Але ладно. Правий ти. Треба було раніше…

І хоча сказано це було з іронією, Павло відчув: справа зрушила з місця. Це вже не просто база, на яку махнули рукою. Це була територія, яку завдяки його наполегливості потроху перетворювався на об’єкт, гідний серйозної охорони. Серйозної до такого стану, що на ній мають змогу працювати охоронц-і фахівці. 

І це була лише перша перемога.