13. Не всі гості чекають запрошення

Дорога заворожує, відволікає, каже, що все минає...

– За заправкою є невелика парковка для далекобійників. Там є душ і непогана закусочна. Зупинемось, трохи перепочинено і поїдемо далі. – голос Дмитровича стає приємним фоном для мого напівсну. Мені так добре тут і зараз, як ще ніколи не було. Мама шле мені повідомлення з фото, вони вже на місці, відпочивають, Єгорчик радий купі розваг та ласощів. Вони в безпеці, я поки можу не тривожитись. І я в безпеці, хоч скільки це триватиме – не знаю. 

На парковці стоїть кілька фур. Одна з них – “американка” – як говорить Дмитрович. Здоровенна, червона, один в один як та, з новорічної реклами. І я чомусь думаю, що вона – добрий знак. 

Виходити з кабіни зовсім не хочеться, але треба. Такий мандрівний спосіб життя має свої вимоги, тому туалет, душ та обробка опіків, які майже зажили, перекус досить непоганою запеченою рибою з салатом, і от, ми знову готові рухатись далі. Та Дмитрович, чомусь, не поспішає заводити машину, неспішно допиває каву і жестом кличе мене за собою. 

Ми відходимо на невеличкий пустир поруч з парковкою. 

– Взяла ніж? Хочу тобі показати, що з ним робити. 

– Взяла. – дістаю з сумочки подарунок. 

– Добре. Знаєш, яке перше правило ножового бою?

– Ні.

– Зробити все можливе, щоб уникнути ножового бою.

– Емм, а нащо тоді ніж? – дивлюсь здивовано. 

– Щоб бути впевненим, що якщо щось піде не так, ти не з голими руками. – терпляче пояснює Дмитрович і бере ніж. – Тримай завжди так, щоб в секунду змогла знайти його і взяти в руку. Тільки не в свої дамській сумочці, бо там не те що ножа, а й мою фуру можна загубить. У моєї в сумочці я знаєш, що знайшов колись? Шукав дрібні гроші на чай в ресторанчику, а знайшов… ключ для заготовок на зиму. Забула, каже, викласти. Це йдучи в ресторан, куди місяць ніяк зібратись не могли! – Дмитрович сміється, а потім знову серйознішає. Коли тримаєш, навчись брати так, щоб лезо не вилетіло в долоню. На кнопку натискай, коли розумієш, що більше аргументів немає. Бий, де м’якше. І коли б’єш, не забувай, що в тебе може бути тільки один шанс на удар… 

Їдемо далі мовчки. По дорожних знаках я бачу, що ми вже в Одеській області. Почуття безпеки, затишку і впевненості поволі залишає мене. Згорає, мов пальне в баку…

В саме місто ми не заїжджаємо, зупинямось на об’їздній дорозі. 

– Тут ходить маршрутка, до самого центру зможеш доїхати. 

– Ви не уявляєте, як я вам вдячна! – говорю, і розумію, що просто дістати гаманець та дати гроші буде неправильно. Поки закриваю замки і замочки на сумочці та дорожній валізі, в голову приходить цікава думка. Швидко відкриваю свою торбинку з прикрасами, які забрала на всякий випадок. Дістаю маленький прозорий конвертик. 

Цю підвіску з ланцюжком я купила рік тому. Вона наче заворожила мене своєю оригінальною формою. З цього шматочка золота майстер виплавив те, чого в мене не було. Будиночок. Дім. Маленький, з сантиметр в висоту будиночок з дашком та комином, дверями та одним віконцем. Я навіть не виймала цю прикрасу з її ковертика. 

– Подаруйте це вашій дружині. Щоб вона знала, як ви ціните дім і її. – простягаю Дмитровичу. 

Той уважно роздивляється конверт. 

– Це що, золото? 

– Ні, звичайний якісний сплав! – натхненно брешу, бо знаю, що від золота цей  чоловік, що так багато дав мені, точно відмовиться. 

– Добре. Тоді візьму. І подарую. Скажи, як тебе хоч звати? 

– Інга! – усміхаюсь йому. Мабуть це дивно, так довго бути поряд, та навіть імен не спитати. – А вас?

– Іван. – Дмитрович теж посміхається і простягає мені руку. Я тисну шорстку долоню своєю, і, відводячи погляд, беру речі. Двоє різних людей, двоє різних світів з одним ім’ям. Від одного я тікаю, а інший дав мені відпочити, відчути себе в безпеці і затишку…

Вистрибую з фури, бо бачу як їде маршрутка, мчу до неї. Вже майже добігаю, й чую, як Дмитрович кричить в спину, показово сердито дивлячись на мене. 

“Інго! Стій, ти мене обманила!” – показує в вікно конвертик з підвіскою. 

Роблю вигляд, що не чую, і застрибую в, на щастя, пусту маршрутку.

***

Дивлюсь через заднє брудне вікно маршрутки, як фура Дмитровича на прощання мигнувши фарами, їде. Дістаю телефон, бо давно треба було подзвонити Юлі. Набираю її номер, та глянувши на годинник, скидаю виклик. Вже майже 22 година, мені не зручно її турбувати. Може, краще залишитись на ніч в якомусь готелі? 

Та Юля за мить передзвонює сама. З тривогою каже, щоб я нікуди не їхала, що в центрі вона мене забере. Я вже й так зобов’язана їй, та не погодитись не можу. 

Вийшовши з маршрутки, любуюсь нічним містом. Одеса прекрасна, така світла, привітна і колоритна! Шкода, що я майже не бувала тут раніше. Та й зараз надовго не залишусь. Доки розглядаю старовинні будівлі та сучасні вітрини, що з ними якось на диво комфортно вживаються, знову дзвонить телефон. Юля називає марку і колір авто. Виявляється, по мене вже приїхав особистий Сашин водій. 

В салоні новенької іномарки пахне морським освіжувачем повітря. Дивно, бо в Одесі, щоб впустити цей запах, достатньо було б просто відкрити вікно. Водій – молодий чоловік з уважним, трохи стомленим поглядом – спитавши, чи я Інга, плавно вирулює і уміло вливається в безперервний бурхливий потік автівок, мотоциклів та автобусів.