12. Довга дорога до себе

Телефон своєю вібрацією мов велика комаха дзижчить в сумці. Я не відразу розумію де я, і  ледь не стукаюсь головою об стелю кабіни, яка надто близько. Дивно, але так добре я вже не спала дуже давно. 

На годиннику телефону о пів на шосту ранку. Я планувала прокинутись раніше, привести себе в порядок та прибрати так гостинно запропоноване мені спальне місце. Та зараз обійми сну мене ще не відпускають, і прокидатись не хочеться. 

Поки переодягаюсь в джинси та футболку, думки про Єгора пробираються в саме серце. Як він? Сподіваюсь, з ним все добре і Іван вже його звільнив. Якби там не було, мені було добре бути з ним в одному домі. Навіть так,без права доторкнутись, чи просто поговорити. Як раніше… Тепер я знову сама. Надто жорстоко доля дала мені знову побачити його, щоб отак зникнути. Як він п’ять років тому. Та я не жалкую. Тепер поряд зі мною надто небезпечно. Ніхто, мабуть, не знає так мого чоловіка, як я сама. Він вдало приховує за своєю показною люб’язністю справжнього монстра. І я його бачила. Не всім після цього довелось залишитись живими. 

В замку дверей повертається ключ. Нічого собі, а я навіть не чула, як Дмитрович підійшов!

– Ранку тобі! За рогом зерносховища туалет і душ. Виїжджаємо за 15 хвилин. – так дивно. Дмитрович виглядає похмурим, таким собі відлюдьком, але за його недружелюбним виглядом не ховаються жодні монстри. Я це якимось чином бачу. 

Дякую і біжу до вбиральні. Повернувшись за кілька хвилин вмощуюсь на сидінні намагаючись займати якомога менше місця. 

– Поїж. – простягає мені лоточок, від якого пахне домом. 

– Ні, що ви, то вам! – мені геть не зручно, я й так нав’язую йому своє товариство.  

– Моя дві порції приготувала. Мені й напарнику. А напарник захворів, не буде його. Так що їж. 

– Так може ви б потім…

– Потім я його викину на наступній зупинці, бо зіпсується. 

Я обережно відкриваю лоток. Домашня запечена з сиром картопля і котлета. І трошки салату. Пахне так, що я ледве стримуюсь, щоб не проковтнути все одразу. Смачно! І не тому, що я вже й забула, коли нормально їла. 

– За поворотом другим пригнешся. Там моєї кума на базарчику стоїть, як побачить, мене з дому виженуть. 

За поворотом я сповзаю ледь не під сидіння і намагаюсь не рухатись, аж доки не чую: “Вилазь, проїхали вже”. 

Після гарного сніданку, спокійної ночі в затишку, настрій піднімається. Я відчуваю себе тут в безпеці. І вільною. Тільки трохи незручно їхати мовчки, але й з чого почати розмову, та й чи варто її починати, не знаю. 

– До кого їдеш? – несподівано питає Дмитрович.

– До подруги. – вдячно відповідаю, рада, що мовчанка вже не гнітить. 

– А тікаєш від кого? – дивиться на дорогу, та я відчуваю себе наче на столі в рентгенолога. 

– Так видно, що тікаю? 

– Ще й як. В нас тут київські пані не щодня з неба падають. 

– Я й не падала…

– А де тоді взялась? Автобуси сюди не ходять, та й якби ходили, ти б далі поїхала. 

– Я на авто. Воно зламалось тільки…

– В Аньки під баром? 

– Ви про закусочку придорожну?

– Про неї. Анькин старший на СТО до мого сина пригнав, ще й не світало. Справне все там. 

– Так, справне. Мусила її залишити. Хай ваш син краще не лишає її своєму на СТО. Можуть шукати… 

– Я йому відразу сказав. Перегнали в безпечне місце, захочеш забереш, як повернешся. 

– Я не повернуся… – це вперше говорю те, про що думала. 

Та дійсно, якщо почала тікати, немає сенсу повертатись. Я б не змогла піти від Івана просто так. Він би не дав, хоч і не відчуває до мене нічого. Я йому цінна, як річ, яку він придбав, і якою ділитись не хоче. 

– Ясно. – Дмитрович замовкає, та й мені немає що сказати. Ми проїжджаємо кілька невеликих сіл, аж доки він продовжує. 

– Що, так погано було? 

Я гублюся. Що сказати? Про те, як не один раз чула, що розлучить нас тільки смерть? Чи про те, як двічі намагалась піти. Після першого, коли охорона мене повернула, довелось тиждень з власної кімнати не виходити і лікувати синці та зламане ребро, а після другого – два місяці не бачила сина, якого він відправив до своїх батьків і не дозволяв мені спілкуватись з ним? Більше втекти я не намагалась. Аж доки не з’явився Єгор…

– Не говори. Це видно теж. Просто так свою іномарку і, певно, хороми, на запилену кабіну фури ні одна б не поміняла. 

– У вас дуже затишна кабіна. Я спала, мов немовля. 

– О, а я колись свою взяв в рейс. Вона всю ніч крутилась, двічі ледь не впала з лежака. Рано сказала, що то перший і останній раз зі мною поїхала. Всі спину відлежала. – вперше посміхається Дмитрович, і його обличчя наче молодіє років на 20. Певно, хоч і не називає свою дружину по імені, все “моя” та “моя”, але любить її. Цікаво, яка вона? Я навіть заздрю тій незнайомій жінці. 

– Вашій дружині просто затишно і безпечно вдома. 

– Звісно. Дім разом будували, синів двох виростили, сварились, звісно і й не раз, характер в неї – палець в рот як покладеш, то не тільки руку, а й плече відкусить. Але ми одне за одним, як кажуть, в глибокому тилу. А ти… – повертається, зміряє мене уважним поглядом сірих очей. Чомусь осікається. – Я бачив такий погляд, як в тебе. Ти… як загнаний звір. У клітку. Тільки не розумію, як. Такі як ти самі кого хочеш заженуть. Що ж сталося?